— Ніхто в пляшках динь не викохує. Приклад невдалий!
— Згоджуюсь! Отже знаємо ми це, маємо навіть теорії, як поліпшити, а як прийде до діла, ми звертаємось до старого, до шаблону, до бабці та дідуня. Закохуємось, вінчаємось, себто, обплутуємо себе законами, далі родимо дітей і ними преміцно приковуємо себе одне до одного. І тільки згодом починаємо приглядатись, з ким це звела нас доля. І, розуміється, в більшости випадків знайомство виходить не з приємних. Часом випаде щаслива комбінація, але переважно подружжя — каторжники, прикуті до тачки. От, навмисне переберіть у пам'яті всіх ваших знайомих, чи в багатьох родинах є щастя?
Шапочка не перебірає, але за те чудно-пильно зупиняється на мені поглядом.
— У чому ж причина, на вашу думку? — невважно, хмуро кидає вона.
Мене трохи ніяковить її чудний погляд. Він не відповідав образові, який малювався в казці. Вона не так повинна б слухати мене.
— Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чому вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, впертостю, гордостю. От ви закохані в когонебудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хиба це є підстава для шлюбу, для народжіння нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для творення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.
— А ви вже робили такі… експерименти? — чудно питає Шапочка, дивлячись на мене зпід-лоба, притулившися спиною до ширми й заклавши руки за спину.
— Та-ак… Власне, так, як треба — ні. Бувала закоханість, близькість, але жити разом, пізнавати в життю, творити це життя, ще не довелось.
— Розуміється! А теорію маєте? Чого ж ви не проводили її в життя?
— Не завсіди це можна. І не зо всіма.
— Ага, не зо всіма! З деякими можна инакше?… Можна, наприклад, звести з розуму, погратися й покинути? Так?
Її очі дивно блищать і, як мені здається, зизом дивляться; усмішка поломана, тонка, негарна. Тут щось непевне. Не так, не так я говорю, не так вона приймає мої слова. Мені вже неприємно, що я зачепив цю тему. Неприємно, образливо, жаль чогось хорошого, чистого.
— Через що ж ви з такою ворожостю приймаєте мої слова, Ганно Пилипівно? Що в них злого?
— Через що? Добре! Я дала собі слово не втручатись у ваше життя. Ходите до нас, ну, й ходіть собі, мені це байдуже! Але я не хочу, щоб мені говорили хороші слова в той час, як… Скажіть, ви на весну цього року були в Криму?
"Клавдія Петрівна!"
— Так, був.
— Ви почервоніли. Це добре! Ну, словом, я сама вам розкажу. Ви були там з одною… женщиною, жінкою якогось архітекта. Ви її звели з розуму, вирвали з дитиною від чоловіка, завезли, а коли вона надокучила вам, ви покинули її саму там, без ніяких засобів, хвору, з дитиною від вас. Вона хотіла стратити собі життя, але ви не зволили навіть одповісти на телеграми, які посилала вам її сестра. Так?
Мабуть, мені на лиці занадто щиро виявляється здивовання, бо Шапочка зупиняється і трохи иншим тоном додає:
— Скажете, це неправда?
Я кудовчу від радости волосся, мну руками лице й, нарешті, голосно, з полекшенням сміюся.
— Ні, ця народна творчість мені рішуче подобається. Так от у чому штука! Ну, добре! Дозвольте ж мені розказати, як воно було у прозаїчній дійсности. Я не кажу, що я зробив добре, але… Ну, та судіть самі!
Шапочка слухає моє оповідання суворо, не перебиваючи, але, видно, даючи віру всьому, що я кажу.
Коли я кінчаю, вона довго, задумливо мовчить.
— Так, це трохи инакше! Але все-одно погано. Ну, годі про це! Колись иншим разом.
Потім ми довго й мирно балакаємо про инше. Шапочка не сердиться, не дратується; в її голосі чути втому й сум.
— Мені хочеться співати… — каже вона й іде в вітальню.
І цього вечора вона співає з репертуару Семена Семеновича старі народні українські пісні, подібні до серенад. Я заражаюся сумом її голосу й гарною, лагідною тугою простих, як інстинкт, мелодій. За вікном із шипучим шелестом хитаються вершечки дерев; порипує педаль під ногою Шапочки; долі на килимі перекидається кіт Мурза, лапками дряпаючи його китиці. Шапочка дивиться вгору, ніби молиться, розтуливши злегка вуста й випнувши наперед долішню щелепу, її голос мені видається сьогодні м'ягчим, матовим; перше згук був, як згук од удару ножем по металю, тепер ніж чимось обмотано.
Раптом кіт Мурза вигинає спину, задирає хвостика, вигнувши його крючком, і чудними, бічними вистрибами біжить до Шапочки. Скочивши їй на коліна, він прудко дряпається на плече й умощується там. Шапочка кінчає фразу, бурно хапає кота Мурзу і з такою жадностю й жагою цілує його, що бідна мала істотка починає жалібно нявчати.
Цього вечора я вертаюсь додому в невиразному стані туги та радости.
— — — —
— Панночка прохають вас вибачити їм; вони сьогодні трохи хворі.
Я деякий час мовчу, потім кажу:
— Панночка серйозно хвора?
— Ні, так… Голова, здається, болить.
Після того я довго блукаю вулицями. Справді нездужає, чи просто не хотіла приняти?
Сухе листя на тротуарах приємно хрущить під ногами, я стараюсь наступати на його. Вечір свіжий, чистий, у повітрі легка осіння прозорість. Зорі буйні, промінясті. Фасади будинків полисіли, і крізь поріділе листя, що літом щільно закривало їх, видно по-осінньому освітлені вікна. Нема таємних перешіптувань і тихих викриків у палісадниках, — балабайки й мандоліни замовкли.
Поперед мене йде парочка: пані в осінньому пальті та великому модному капелюсі, і панок у шинелі. З приємних і чемних рухів панка, що ступає якось боком і пошаркує ніжкою, я виводжу, що це не чоловік і жінка. Пані часом сміється грудним, стриманим сміхом, і що-разу мені вчувається в йому щось знайоме. Я наганяю їх і, йдучи позаду, намагаюся зазирнути пані в лице. Аж ось вона повертається до мене в профіль. Господи! Та це ж Олександра Михайлівна!
Це мене до того вражає, що я злякано зупиняюсь і потім помалу оддалік іду за ними. І тільки тепер як-слід пригадую собі, що я ж не балакав з Панасом Павловичем і не подзвонив їй тоді, як вона прохала мене. Згадав другого дня в суді, знов забув, а коли наткнувся якось іще раз на це, вилаявся й махнув рукою, — хай самі собі дають раду.