Олександра Михайлівна крадькома зиркає в дзеркало, ніяковіє і сміється грудним, тремким сміхом.
— Зараз же йду додому, викликаю Панаса Павловича і присилаю його до вас. Ні, ні, ніяких суперечок! Край! Ну, до швидкого, радісного побачення! Дякую, Олександро Михайлівно, дякую!
Я покидаю її в такому стані, коли людина блукає з непорозумілою, дурноватою, не то щасливою, не то болючою усмішкою по хаті; береться то за те, то за се, забуває, що треба; сідає, схоплюється, знову никає по всіх кутках, а очі в неї застиглі, блискучі, лице в червоних плямах, в голові: карусель із оркестріоном, вогнями, миготливими фіґурами.
— — — —
— Хто біля телефону?
— А вам кого треба?
— Мені треба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?
— Галя! А хто питає?
— Яків Василевич. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати тата підійти до телефону. Дуже важна справа.
— Добре! Зараз!
Голосок холодний, ворожий, — я ж злий ґеній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не кирпатий.
Панасові Павловичеві буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зо мною. Але ж яка слабовільна людина з нього: сховався й гадає, що відкараскався від мене!
— Яків Василевич? — чується у трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.
— Так, це я, Варваро Хведорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.
— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятй. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Михайлюк, дати Панасові Павловичеві й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.
— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Хведорівно. Але все ж таки прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар'єри вашого чоловіка, добродійко.
Слово "кар'єра" робить відповідне вражіння.
— Панас Павлович у сю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?
— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.
Мене починає потішати роля, яка припадає Варварі Хведорівні. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.
— Але хоч приближно ж скажіть, у чому річ!
— Варваро Хведорівно, кожна хвилина дорога! Я вам сказав, уся його кар'єра залежить од цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!
Декілька секунд мовчання.
— Добре! Підождіть хвилинку!
Половину зроблено! Чи сказати йому, на віщо я кличу його, чи теж притягти його кар'єрою?
— Слухаю!
Теж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.
— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа, на ціле ваше життя! Виясняти нічого не можу… Нема часу! Швидче!
— Дозвольте, Якове Василевичу…
— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чому тут. Чи їдете, чи ні, мені треба це знати зараз же. Відповідайте!
— Добре, я поїду, але…
— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!
Я кладу трубку. Біля його, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар'єра — річ серйозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади, Діма — в неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. "Злий ґеній" лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона "інтеліґентним", поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й каже:
"Ти, Панасе, цілком вільний у своїх учинках. Ради Бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то, правда, не до душі мені, але ти не в'яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до його. Михайлюк ставиться до тебе безумовно гарно, хоч не завсіди добре розуміє гарне відношення. Але в даному випадку, я гадаю, варто довідатись, у чому річ".
І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!
Через п'ятнацять-двацять хвилини входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт із чола, розвязло здоровкається й, загалом, видко, почуває себе поганенько.
— Ну, серденько, що за страхіття в вас? А ви помолодчали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мойому життю? Де ховається моя загибіль? Га?
Я не посміхаюсь і сиджу за столом, як при принятті своїх клієнтів.
— Я тільки-що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.
— А-а? — не без ніяковости, недбало висловлює він своє здивовання й бере з стола сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачивсь я з нею. Між иншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім'ї.
— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас із цього приводу була серйозна розмова. Результат сеї розмови, Панасе Павловичу, той, що…
Я роблю строгу, холодну павзу.
— … що вона згоджується бути вашою жінкою, не вінчаючись, і відмовляється від попередніх своїх поглядів на цю справу…
Панас Павлович мовчки, поспішно й розгублено становить сірничницю на стіл.
— Це жарт, Якове Василевичу!
— Ані трішки! Я розумію, коли й як можна жартувати. З Дімою чи без його, вона чекає вас, як ваша жінка.
Він потрохи стає жовто-блідим і таксамо не зводить із мене переляканих очей.
— Це цілком несподівано… — тихо вимовляє він. — Через що? Яким способом?
Я коротко переказую розмову з Олександрою Михайлівною, а він напружено стежить за нею, машинально покивуючи головою. Потім він підводиться, прудко, дрібно ходить по хаті, похиливши голову.
— Та вона ж Діму не віддасть! — одразу зупинившися проти мене, каже він. — Значить, ізнову красти? Знову це все? Стерегти, труситись, бути прикутим до його? Це тяжко. Це, знаєте, так нестерпно-тяжко, так образливо, так гидко й так безпотрібно, що… я не знаю… Я не знаю… Ви перевернули мене всього Якове Василевичу, цим повідомленням, у мене трусяться коліна…
Він сідає й починає витирати скла пенсне, близько тримаючи його коло очей. А руки тремтять у нього, як у алькоголіків.
— Ну, що ж!.. — стримано, неголосно кажу я. — Можна лишити Діму Варварі Хведорівні, відмовитись од його, нову, родину утворити…