Я ходжу помалу, смакуючи кожний крок, кожний поворот вулиці, кожну свічку на каштані. В мені панує блаженний спокій. Я ні про що не думаю й нічого не боюсь. "Весняного" і сліду немає. Проходжу повз усі небезпечні місця й навіть чудно часом, що ніякої ні ворожости, ні філософування вони не викликають у мені. Ніби й не зо мною це бувало ще не так давно.
Отут я мешкав за студенства, — он моє вікно та кімната. Коли товариші приносили літературу, або просто не хотіли, щоб знали про їх, вони з сходів стукали кулаками у стіну. В цю саму стіну обережно, боязько озираючись, стукала мені й Ганя. Так, власне, в цю стіну. І те, що Ганя в цей час десь на каторзі, а я тут, не викликає, як раніще, весною, непотрібних, сентиментально-кислих міркувань. Так, вона там, а я тут, та й годі!
Сосницьких у городі немає, поїхали на село. Але, коли б і були, це нічого не змінило б. Я знаю, а головно почуваю, що на цей раз я — не кирпатий. Андрійко більше не існує, на місці його образу тільки невиразна пляма, що легким сумом холодить серце, як руїни якогось гарного, старого будинку. Може, від цього й цей спокій у мене, й задоволення з себе, й тиха твердість ходи, й потайна гордість?
А Кривулі тут. Ніхто нікуди не поїхав: ні він із Дімою та Шурою, ні вона з Галею. Панас Павлович тільки якось раз зайшов до мене, але сидів недовго й був задумливий та мовчазний. Він таксамо ховає Діму десь у своїх далеких родичів, тікає від Варвари, яка переслідує його скрізь, де тільки може; буває часом у Шури, живе собі потрошку. Але, видно, це життя потрошку недешево коштує йому.
Від Клавдії Петрівни я дістаю врядигоди листи, в яких вона все запевняє мене, що не хотіла обдурювати мене, що вона сама в одчаю від своєї помилки; щоб я не турбувався, — дитини не буде. Я відповідаю їй привітними, приятельськими картками, в яких також заспокоюю її. І зараз же забуваю про неї.
Знайомих я уникаю, а вечорами граю у клубі. Мені чогось іде карта, й я виграю багато.
Але перед клубом я ходжу вулицями довго, — без ніякої мети. Вдень буває душно, літає порох, а ввечері, коли й є порох, то його, принаймні, не видно. Мені нічого не треба від людей, я не потребую їхнього ближчого товариства; для мене досить випадкового сміху, розмови, шматочка профілю або невиразної плямки обличчя в темних рямцях вікна. Вони рухаються навколо мене, але не зачіпають, і свідомість своєї цілковитої ізольованости серед них, незалежности, самоти дає чуття глибокого спокою. Тепер я вже не гасну, лишаючись наодинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю. Мабуть, у тих, що видужують, буває такий стан. Але від чого ж я видужую?
— — — —
Натовп, витиснений з воріт Царського Саду, розливається струмками в ріжні боки. Тут, на вулиці, таксамо в'ються довкола електричних ліхтарів, як сніжинки, пухнаті метелики. Внизу горить Хрещатик. У юрбі то тут, то там наспівують мелодії з що-йно прослуханого концерту.
Я йду позаду жіночої постаті в білому. Капелюх також білий, з його крис зубчастою каймою звисає мереживо. Зпід крис я бачу окраєць голої шиї і спини. Ми посуваємось помалу в потоці тіл. Я міркую, куди б його піти повечеряти, й у цей мент рівняюся з білим капелюхом. Машинально зазирнувши під його, я почуваю, як мене щось ніби кулаком б'є у груди: на мене дивляться великі, чи то насмішкуваті, чи то сумні очі "Білої Шапочки". Я до такої міри бентежусь, що починаю дурновато посміхатись і думаю, чи треба мені уклонитись їй. Але на якій підставі я можу це зробити? Чи на тій, що вона колись одігнала мене від себе?
Поки я роздумую, Біла Шапочка знов випереджує мене. Вона ступає таксамо повільно, спокійно, й не відомо, чи пізнала мене, чи ні. Не озирається, не хапається; нема в її постаті непорушности людини, яка знає, що їй дивляться у спину. Та, чи запримітила вона мене взагалі?
Я тепер дивлюсь на її капелюх, на шматочок шиї, що часом одливає фіолетовим перламутром електричного світла, на заокруглені плечі зовсім инакше, ніж декільки хвилин тому назад. Иноді я навмисне торкаюсь рукою до її сукні, й мені здається, що ми з цею сукнею в тайній, дружній змові, що вона співчуває зо мною.
Біла Шапочка сідає у трамвай. Мені треба на другу лінію, але я входжу за Шапочкою. Вона сідає в вагоні; мені ж там місця немає, й я стою на площадці. Шапочка сидить у профіль до мене, й я можу дивитись на неї, скільки хочу. Яка дитяча зворушлива ніжність у заокругленню підборіддя та нижньої частини щоки! Губи трошки заширокі, рот величенький. І яка дитяча строгість в обличчю! А око з постерегливою цікавостю оглядає кожного.
Вона могла б мене бачити, коли б схотіла, але я ні разу не зустрічаю її погляду. Я навмисне посуваюсь до дверей ваґону й часом поправляю капелюх, щоб своїми рухами притягти її увагу на себе. Ні, не зиркне ні разу! Ніби навмисне не хоче дивитись! Це починає трошки радувати мене: очевидячки, запримітила, пізнала. І вже не зводжу очей з неї. Хай погляне, хоч раз, хоч крадькома! От про щось замислилась! Око дивиться в одну точку; строгі вуста мимоволі морщаться від усмішки, око жмуриться, і вся вона дивно ясніє, стає теплою, ніжною. Але вмить змітає усмішку з вуст і зиркає навкруги: чи не стежить хтонебудь за нею.
Так! Значить, вона тоді не помітила мене, та не помічає й тепер!
На розі Васильківської й Благовіщенської вона має пересідати. Коли ми ждемо ваґона, я декілька разів стаю так, щоб вона побачила мене. Справді, вона помічає мене, але за те я не помічаю ніякої ріжниці між її поглядом, коли вона дивиться на стовп ліхтаря й на мене. І тільки завваживши, що я не спускаю з неї очей, незадоволено кривиться й одвертається. Коли б вона вилаяла мене, мені б було не так соромно, як од цеї ґримаси!
Одначе їду далі з нею. Тепер я сідаю напроти, й мені видко все лице її. Вуста видаються вже ніби меншими, за те в лиці більше сухости, холодности. Вона дивиться вбік од мене, і я все-таки не знаю, чи пізнала мене, чи ні. Я ж тоді був у шубі й циліндрі, а тепер у літнім, сірім капелюсі й легкім пальті. Так, через це, мабуть, і не пізнала мене. Автім, чому б вона повинна показувати, що пізнала, яка їй од того приємність?