Прощаючися з Сонею, я обнімаю її й міцно цілую. Вона судоржно пригортається до мене, хапливо, жадібно, мовчки цілує моє лице, плечі, руки і, зразу відірвавшись, поспішно виходить. Я сам одчиняю двері й обережно виходжу на сходи.
— — — —
Другого дня я кажу Клавдії Петрівні про свою постанову їхати з нею в Крим. Вона червоніє, широко розплющує очі від радости й під столом міцно потискує мені ногу. Костя теж у захваті: він розбігається, стукається простягненими руками об стіну, біжить у другий бік, теж гупається, потім падає додолу й, висолопивши язика, показує його то мені, то матері.
— Костю, годі, покинь кривитися! Костю, даю слово, покину тебе тут, не поїдеш з нами!
Костя схоплюється з підлоги, регоче й бігає по хаті. Але Клавдія Петрівна щось міркує собі, й її радість потрохи зникає. Виявляється, — вона не може їхати на мій кошт, а власних грошей у неї не вистачить на дорогу.
— Ну, що за дурниці! — кажу я з досадою. — Залишіть ви це! Хочете, щоб я більше не приходив до вас?
Справа залагоджується. Отже через два тижні ми маємо виїхати. Клавдія починає в-голос гарячково вираховувати, скільки часу їй треба, щоб пошити Кості костюмчики, скільки на прачку, кравчиню й т. д. Костя горнеться до мене і, здається, щиро почуває вдячність. Цього вечора він слухняний, лагідний, ніжний з матіррю до такої міри, що зворушує Клавдію Петрівну і зворушується сам. Вона через щось починає плакати, гаряче цілує Костю й довго потім сидить у його за ширмою, шепочучись. Далі Костя неголосно й несміло кличе мене:
— Якове Василевичу!
Коли я приходжу за ширму і стаю біля ліжка, він раптом схоплюється на коліна, хапає мою руку і кладе її на плече Клавдії Петрівни. Сам ніяково хіхікає, лащиться до матері, потім падає головою в подушку й удає, що пустує. Мені, чи то жаль стає чогось, чи соромно. Я усміхаюсь і гладжу по голові Клавдію. А вона, зворушена, змішана, палаючи всім лицем, пригортається до мене й зараз же нахиляється до Кості.
Я виходжу зза ширми, не перестаючи усміхатись, але вже не ніяково, а теж ніби зворушено. І через щось мені згадується тут же, як Клавдія Петрівна на другий, чи на третій день по нашому зближенню, отак само, вся зашарившися, соромлячись і роблячи над собою страшенні зусилля, незрозуміло, заплутано запропонувала мені перекласти на неї турботу про те, щоб у нас не було дітей. І, як їй до болю важко й соромно було пояснити мені, через що вона так хотіла. І як жагуче, вдячно, навіть із якоюсь розхрістаностю почала цілувати мене, коли я, нарешті, згодився. Дійсно, вона "пила чашу до дна", як пояснила.
Клавдія виходить ізза ширми, й ми обмірковуємо подорож. Їй, видно, часто хочеться пригорнутись до мене, але вона ніколи перша не робить цього, — раз-у-раз почуває несмілість, наче боїться, що я відіпхну, що мені буде неприємно. Від цього мені мимохіть стає жаль її й досадно за її приниженість. І я ще більше задоволений, що вона поїде в Крим, що вилізе з своєї шкаралупи, розімнеться й посміліщає.
— — — —
Всі ці дні після побачення з Сонею я дивно-спокійний і тихий увесь. Так буває, як покладеш на хворий зуб щось, що втихомирює біль. А радість Клавдії Петрівни та Кості, їхня вдячність і ніжність дають мені якусь невиразну, гірку сатисфакцію.
Про Андрійка я силкуюсь не думати, а як усе ж таки думається, то я спішу згадати Сосницького, й тоді така сама гіркувата сатисфакція, як і від радости Клавдії, змякшує мою душу, я тут же додаю собі, що мине півроку, рік, і я звикну до думки, що Андрійко чужий, і все влаштується.
А проте думати й бувати на самоті з собою доводиться мені дуже мало. Перед од'їздом я полагоджую справи, вештаюсь цілий день по канцеляріях, приймаю в себе клієнтів, а ввечері або сиджу з Клавдією, або маю наради з Панасом Павловичем. Наради ці і смішать мене, і злостять, і без потреби наводять на думку те, що хочеться забути швидче.
Вся справа в Панаса Павловича в тому, що йому треба постановити щонебудь остаточно, бо далі йому вже не сила так жити. Це не життя, а безпотрібне, безладне витрачання часу й постійне дратування. З боку Варвари ніяких заходів щось непомітно, отже треба рішати йому самому.
Але ж уся біда якраз у тому, що рішити він не може нічого. Відмовитися цілком од дітей, як ми це оповістили Варварі Хведорівні? Сказати собі раз на все, що він не має ні Діми, ні Галі, що ніколи не житиме з ними? Це неможливо! Нехай собі всякі філософи глузують, називають це "скотячою силою", нехай собі з виглядом вищости знизують плечима, а він, Панас Павлович, не може відмовитись од цеї "скотячої сили", він уважав її за найбільшу, найсвятіщу, найнеобхідніщу й т. д. життєву силу! Так, це його переконання!..
Добре! Але як же все-таки зробити так, щоб дати цій найсвятіщій і найбільшій силі задоволення? Вернутись до Варвари?
Тут Панас Павлович починає кліпати очима, як від порошинки, підгортає догори борідку й зітхає. Коли є Шура, він безпорадно й питаюче дивиться на неї, й мені вчувається, що він от-от скаже: "Ти, як думаєш, Шуро? Га?"
Я стою все ж таки на тому, що треба викрасти Діму. Панас Павлович уже не лякається, як раніще. А коли нема Шури, то навіть із цікавостю перепитує:
— Так ви все-таки гадаєте, що викрасти? Га?
І задумливо завертає кінчик борідки до вуст. Але при Шурі скупчено мовчить і скоса, зпід пенсне, зиркає на свою витревалу, зворушливо-гарну подругу, що кутається в хустину. Вона не каже нічого, але від її мовчання віє такою непохитною впертостю, що Панас Павлович глибоко зітхає, жваво й винувато заводить розмову про щось инше, а я мимохіть злощусь і лаю її ідіоткою.
Але от раз увечері приходить до мене Панас Павлович. Довго сидить, іронічно філософує й перешкаджає мені. Я вже збіраюся сказати йому, що я дуже занятий, коли раптом він підводиться, скидає пенсне й починає ретельно витирати скла, короткозоро приглядаючись до них. На лиці в нього такий вираз, що я мимохіть чекаю, що буде далі. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам він підстрижений, чистий, з молочнобілим чолом і ніжним рум'янцем, як у панночок на обкладинках від мила.
Він обома руками примощує пенсне і, злегка задравши голову догори, говорить: