— Люблять і тих, що в публичних домах.
Я кашляю, проводжу рукою по голові й тільки тоді кажу:
— Мені здається, що ви мало маєте підстав проводити такі аналогії.
— Так? — злегка підіймає вона кінчики губ, тим показуючи немов би посмішку. — А мені здається, що підстав занадто багато. Автім, ми з вами не зійдемось, ваші погляди инші. Та річ не в ваших поглядах, розуміється. Для мене кожна жінка, що має позашлюбні відносини з мужчиною, є проститутка. От і все.
— Чекайте ж, Варваро Хведорівно! Адже тих відносин, про які ви кажете, нема в них. І вам це добре відомо.
— Але вони будуть, коли він піде до неї. І віддати свою дитину в той дім, де…
— Вибачайте, але для того ж Панас Павлович і клопочеться про розвід. Згодьтеся на розвід, вони повінчаються, й ніякої розпусти не буде…
— Не можу згодитись, бо не можу піти проти своїх переконань.
Я мимоволі розводжу руками. Варвара Хведорівна набірає лівою рукою фарби й намазує ніготь.
Ми ще довго балакаємо, але Варвара Хведорівна ніяк не може зламати свого принципу: людей розводить тільки смерть.
— — — —
На столі стоїть самовар давно, але вони не п'ють без мене чаю. Панас Павлович уже має свій звичайний вигляд: акуратно зачесаний шапочкою, вимитий, причепурений. Він навіть іронічно-добродушно жмуриться й намагається пускати дотепи, але часто немов спотикається, і тоді очі стають знову зляканими і кліпають непорозуміло.
Олександру Михайлівну я не бачив, мабуть, з місяць, і вона видається мені змарнілою і схудлою. Але зате й подобається більше, — раніще в її красі було занадто багато правильности, непорушности й якоїсь туповатої строгости. Тепер хвороба, чи страждання зробили її більше простою, людяною.
Вона наливає всім чаю, при чому довго дивиться декілька разів проти світла на склянку Панаса Павловича й підливає з самовара; Панас Павлович не п'є міцного.
Я приступаю до викладу. Панас Павлович то іронічно посміхається, то червоніє і смішно сердиться, схоплюючись і наміряючись бігти до Варвари Хведорівни. Олександра Михайлівна спокійно й поважно садовить його на місце і знову слухає мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тільки глухі, витягши шию й не відводячи від мене очей.
Коли я кінчаю, Панас Павлович сидить притихлий і задумливий. Він не каже ні слова й перебірає по столі пальцями, роблячи згуки, як на барабані. Олександра Михайлівна думає про щось скупчено, немов про себе щось вираховує.
— Та-ак!.. — нарешті, з робленою й ніяковою іронією, каже Панас Павлович. — Все це не так весело, як варто б того сподіватись.
І пильно, короткозоро починає розглядати дряпинку на своїй руці, тонкій та ніжній, як у жінки.
— На мою гадку, Панасе Павловичу, — як-мога спокійніще та недбаліще (щоб цим загладити гострість самої думки) кажу я, — треба викрасти Діму в Варвари Хведорівни…
Як я й сподівався, скидуються очима обоє злякано. Мені цей ляк приємний, значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хиба не приємно посунути когось на страшне?
Я ще спокійніще посміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.
— Так, викрасти… Це найпростіщий спосіб розвязати питання. Законним, чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі набоці. Але коли одна сторона відніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб'єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.
Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і смішно підвівши голову догори, слухає далі, хоч я мовчу вже. Шура встає, здіймає зо спинки ліжка теплу хустку й накидає собі на плечі, її виточене, незаймане лице змерзло, посіріло.
— Так, кажете, викрасти? — немов очутившись, нарешті, питає Панас Павлович…
— Так, на мою думку, це єдиний вихід.
— Як же це зробити?
— Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гуляти з нянькою, схопити його за руки, посадити на звощика тай край!
Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами "як це зробити" він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я вдаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.
Одначе для його, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.
Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з вуст, закутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.
— Так, кажете, викрасти? — знов невважно питається Панас Павлович. — Так, так, це, звичайно, той… Ну, а иншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той…, як би це сказати, занадто образливо для Варвари Хведорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?
Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.
— Ти як гадаєш, Шуро? Га?
Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:
— Я гадаю, що цього не треба робити.
— А як зробити?
Олександра Михайлівна щільніще запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупости й задубілости я розумію, що вона вже прийшла "до одного знаменика". Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі й у результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.
— Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… — каже вона, навмисне вживши "жона", а не "Варвара Хведорівна".
— А як вона не дасть згоди?
— Вернутись до неї…
Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.
Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.
Я майже тими самими словами, що й Варварі Хведорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття людей, що дійшли до таких відносин. Я малюю їй найбільш безнадійні хмарні картини, які доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.
— І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександро Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така бріхлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому було на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядности, академічної моральности пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.