Записка (з минулого)

Страница 5 из 6

Дмитрий Борзяк

Через півтори години Зінніченко з нагайкою в руці повернув з краю села до штабу

Бицуля,—хриплим шепотом звернувся він до вартового,—розбуди когось з хлопців, хай повартує, а ти осідлай двох жеребців, поїдеш зі мною.

У великій кімнаті штабу, яка вдень правила й за волость ос І О світив прикручений каганчик, і на стіні висіла велика парусова мана повіту. Скрізь посхилялись косі тіні і, проти надвору, де над вербами переблискувала місячна синь, тут було темно й задушливо.

Поки Бицуля, подаівшжь мовчки з-над столу, сопів, стягаючи гім-настьорку, а потім вийшов, Зінніченко, як був у шинелі, не скидаючи картуза, ходив, подзвонюючи острогами, по кімнаті й вряди-годи покашлював...

Скоро й поїхали. Зінніченко спереду, тримаючи ноган у руці, позаду—з карабінкою попереду сідла—Бицуля. Коні йшли риссю. Село а потім толока були німі у місячні-и сясві, що одне в цю ніч вигравало і над далеким—ліворуч—лутом, І над толоками, хоч через те, що місяць світив уломлений^ його не вистачало, щоб переробити до краю загусклу синяву ночи, і вона, виголублюючн позолочені далі, феєрично [інпросторюиала їх...

— Розбудим Володимира Ивановича,—мовив, не оглядаючись Зінніченко, коли, минувши греблю, проїздили повз вітряки, за якими аразу-ж починались Вербниці. їх починала хатка, що вигнавшись без ліси й повіток, у толоку, світила фосфоричним мерехтінням стін.

Бицуля, притишивши коня, вигідніше мостивсь на сідлі іі не ОДПОВ№ нічого. В'їхали в село, що теж спало,—не чуть було навіть собак.

Перед Іванюшч ою брамою спинились. Бицуля сквапно переліз і ув дрючок,—Зінніченко не вперше візитував Володю вночі і мав на таке самоправство лозвіл. Увели коней у двір, і Зінніченко, давши повід Бицулі, сам пройшов, не гаючись, через низеньку хвірточку в сад, де виходили вікна кабінету, в якім спав Володя,—щоб не цокати в двері й не будити неп т ібних", за Зінніченковим висловом, людей Тут він ухопивсь за надвірну лутку і підвівсь на фундамент.

Але і в вікно видно було, що в кабінеті порожньо; також на стриманий стукіт і потім на голос ніхто не озвавсь....

— Почекаєм,—сказав, повернувшись у двір, Зінніченко до Бицулі, проводи коней.

Сам запалив цигарку і, щоб не видштись на просторім дворі, одійшов аж до клуні, дивлючись на леваду внизу. Брови йому були похмуро зсунуті й він хрипко, невдоволено мов, одкашлював...

Володя з'явивсь коло клуні несподівано, ідучи просто до коней, і Зінніченко, зачувши м'які кроки й обернувшись, мусів гукнути. —■ Володимире Ивановичу!

Смугляве лице Володине синіло прн місяці; на оклик, він спокійно пішов назустріч Зіннічеикові І, чемно посміхаючись, міцно потис йому РУКУ-

—— Дуже радий,—проговорив,—а я гадав, загледівши коней, чорт приніс доиішів. Що гарного?

Був без картуза, і сизаеість зачісаного набік волосся та смуглявість обличчя тепер ніби затушковували вираз очей,

—■ Шкода, що не завітали раніш,—з тою-ж усмішкою продовжував.—Мали-б приємність познайомитись з моїми хлопцями. На вибір молодці. Не вам кажучи, зразу вертаюсь з "підпільного" зібрання. Можете боятись!—одноголосно визнали конечність повалити дегенеративну владу І навіть термін—-на осінь намітили. Ви нічого не маєте проти, яко "підпора" ладу?

Але Зінніченко стояв рівно, як на рапорті, шинелю щільно застібнуто й стягнуто поясом; виждавши павзу, він проговорив серйозно:

— Володимире Ивановичу, сьогодні одна принесла од вас записку...

— Яку?—перебив Володя.—А, да, відносно Павла. Я писав. А що, випустили? Признатись, я мав на меті завтра вранці сам добратись до вас Мене це діло трохи обходить, і взагалі, смішно й непрактично тримати активний український елемент.

— Котра зразу година?—лрохринїв Зінніченко. Володя, з посмішкою, одсунувши рукав, позирнув.

— ПІв на другу-—одтювів і затримав очі на срібнім годинничкові, що п своїх зернятках одбив кволі, синюваті іскорки місячного сяйва.

— Так вже дві годині, як Павло розстріляний...—хмуро заявив Зінніченко, зважившись несміло зиркнути з-під суворо зведених брів на Володю—той дививсь на годинничка, і усмішка нічим не відмінилась— і я приїхав вас сповістити.

— Все?—звузивши очі, підвів лице Володя.

— Все.

— Продовжуйте ваші жарти.

— Це не жарт,—стиха, як відходючи, сказав Зінніченко.

Володя просто глянув Зіннічеикові в вічі. Усмішка спливла, кутики губів загострились, ніби болісно.

— Тоді це кепські жарти—вимовив поволі', складаючи на грудях руки.—Це скандал. Би псуєте справу.

Зінніченко не міняв пози, стоючи, як на рапорті, потім запалив цигарку.

— Принаймні, на яких підставах?—і тремтяча нотка почулась Володі

В ІСІЛОСІ.

— Треба було,—прокашлюючись од диму, прохрипів Зікніченко— Ьобко,—ви знаєте. Павло, як відомо, брав участь в його катуванні, він сам признавсь на допитах. Родичі Бобкові ввесь час напосідали на старосту, і той телефонограмою дав розпорядження "і є якім разі не випускати Павла. Це ще не вся біда. А от Павло—чистий бандит, і я мав їй увазі вас особисто—Зінніченко знов закашляв і, замість говорити далі, добув з-за борта шинелі конверт і подав Володі.

— Почитайте. Випадково захоплений в піджаці його лист. Я пере-[.онаься.

— Даремно,—приймаючи листа, перебив з Іронією Володя,—'даремно в" поспішили'. Треба було-б почекати і порадитись зі мною. Я-б навчив цього ідіота старосту. Тепер, звичайно, не поправиш.

— Нічого, Володимире Ивановичу—несподівано бадьоро захрипів Зінніченко, мов одбувши тяжкий обов'язок, і так, ніби переходив до ішшої, веселішої теми.—Без одного жида, кажуть, ярмарок буде а ь нас хахлів хоч море гати. Давай, хлопче, коні,—гукнув потім до Бицулї.

Пройшовши до хати, Володя не помітив різниці, що була між сріблявою надвірньою синявою і затіненою темінню в кухні. В їдальні біля иінєкафельної грубки став, заклавши за спину руку, і не вмів добрати паніть думкн.

Долі клались мружні голубуваті паралелограми од вікон, на поличці, що на стіні, світилась половина Наполеонового бюсту. На протилежній і тіні, хоч і затіненій, виразно сіріли великі и царських рямах—лор-прети Мазепи та Апостола.

— Сукини сини, паскудять справу,—майже вголос подумалось Колоді

Розбуркана його голова, не знаходячи ще конкретного напрямку для послідовної мисли в безсиллі горіла, і хвилювання, хоч на зовні й не передаючись, спричинювало нехороше внутрішнє замішання й розгубленість. Перш за все хотілось плювати Перш за все було ясно, що його іаємовідносинам з селом завдано різкої і грубої—можливо непоправної рани. Чого?—невідомо.