На вулиці де ля Мортеллері, що біля річки, вона знала одного чинбаря на ім'я Грімаль, якому була дуже потрібна робоча сила — не добрий учень чи підмайстер, а саме дешевий молодий чорнороб. У його ремеслі була різна робота: здирати шкіру з забитих тварин, що вже розкладалися, готувати дубильні та фарбувальні розчини і таке інше. Все це таке небезпечне для життя, що майстер, який має почуття відповідальності, не ставитиме на цю роботу своїх навчених помічників, якими, на гірший випадок, ніхто не цікавитиметься. Звичайно, мадам Гайяр знала, що в Грімалевій чинбарні Гренуй, за людськими мірками, не мав жодного шансу вижити. Та вона була не з тих жінок, щоб про це думати. Адже вона виконала свій обов'язок. Період догляду закінчився. Що мало трапитися з дитиною далі, її не обходило. Якщо виживе — добре, якщо помре — теж добре. Головне, щоб усе було згідно з законом. Тому вона змусила Грімаля засвідчити письмово передачу хлопця, а зі свого боку видала йому квитанцію про одержання п'ятнадцяти франків комісійних та й подалася собі додому на вулицю де Шаронн, не відчуваючи навіть натяку на докори сумління. Навпаки, вона була переконана, що вчинила не тільки згідно з законом, а й справедливо, бо, залишивши в себе дитину, за яку ніхто не платив, мусила б обділяти решту дітей або саму себе, а це створило б загрозливе становище для майбутнього решти дітей і її власного, тобто для неї самої і її приватної смерті, яка була єдиним, чого вона за життя ще бажала.
Оскільки ми в цьому місці розповіді залишимо мадам Гайяр і потім з нею вже не зустрічатимемось, то хотілося б коротко описати її останні дні. Мадам, хоч і померла в душі ще дитиною, стала, на свою біду дуже, дуже старою. 1782 року, майже в сімдесятирічному віці, вона покинула своє ремесло, придбала, як і хотіла, пенсію і сиділа в своїй халупі, чекаючи смерті. Але смерть усе не приходила. Замість неї прийшло щось таке, на що жодна людина в світі не могла б сподіватися і чого в країні ще ніколи не було, а саме — революція, тобто шалена зміна всіх суспільних, моральних і всіляких інших стосунків. Спочатку ця революція ніяк не позначилася на особистій долі мадам Гайяр. Але потім — їй було вже майже вісімдесят — раптом сталося так, що панові, від якого вона отримувала пенсію, довелось емігрувати, бо його розприватизували, а все майно продали з аукціону одному фабрикантові, котрий шив штани. Певний час усе тривало так, ніби й ця зміна не принесла фатальних наслідків для мадам Гайяр, бо фабрикант і далі вчасно виплачував їй пенсію. Та настав день, коли вона дістала свої гроші не твердими монетами, а у вигляді маленьких друкованих папірців, що й стало початком її матеріального кінця.
Через два роки пенсії вже не вистачало навіть на те, щоб заплатити за паливо. Мадам змушена була продати свій будинок за сміховинно мізерну суму, бо, крім неї, раптом з'явилися ще тисячі людей, які теж мусили продавати своє житло. І знову їй заплатили цими безглуздими папірцями, які через два роки знову стали нічого не вартими, і в 1797 році — вже наближалося її дев'яностоліття — вона втратила все своє майно, нажите старанною мирською працею, і мешкала тепер у крихітній умебльованій комірчині на вулиці де Кокіль. І аж із десяти— чи двадцятирічним запізненням прийшла смерть у вигляді затяжної онкологічної хвороби, яка почалася в мадам у горлі, забравши апетит, а потім і голос, отож коли її відвозили до Отель Дью, вона не могла вимовити жодного слова протесту. Там її занесли до тієї самої наповненої сотнями смертельно хворих людей зали, в якій помирав її чоловік, поклали на одне із загальних ліжок до п'яти інших старих і зовсім чужих їй бабів, які лежали щільно, тіло до тіла, одна побіля одної, і залишили на три тижні помирати — прилюдно, на очах у всіх. Потім її зашили в мішок, о четвертій ранку кинули разом із п'ять-десятьма іншими трупами на воза, який під тоненьке дзеленькання дзвіночка повіз усе це до нещодавно закладеного цвинтаря де Клямар, за милю від міста, й зоставив там на вічний спокій у загальній ямі під товстим шаром негашеного вапна. Це сталося в 1799 році. І слава Богу, що мадам Гайяр нічого не здогадувалася про долю, яка ще на неї чекала, коли того дня 1747 року вона поверталася додому, залишивши малого Гренуя і нашу розповідь. А то вона втратила б віру у справедливість, а разом з нею і в єдиний зрозумілий їй сенс життя.
6
Щойно побачивши мосьє Грімаля, ні, щойно вдихнувши його запах, Гренуй уже знав, що цей чоловік за найменший непослух заб'є його на смерть. Його життя важило рівно стільки, скільки важила робота, яку він міг виконувати, воно вимірювалося тепер лише користю, яку в ньому, Гренуєві, вбачав Грімаль. Так він і схилився, не роблячи жодної спроби випростатись. День у день нагромаджував він у собі всю енергію своєї впертості та непокори, використовуючи її тільки для того, щоб, як кліщ, перечекати льодовиковий період, що неминуче мав настати. Хлопець був зразком покірливості, невибагливості й працьовитості, прислухався до кожного слова, залюбки з'їдав усе, що давали. Вечорами він сумирно дозволяв замикати себе у прибудованій до майстерні комірці, де зберігалися знаряддя та висіли засолені невичинені шкури. Тут, на утрамбованій голій долівці він і спав. Щодня він працював, поки було видно, взимку — вісім, улітку — чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять годин: здирав шкури, що тхнули падлиною, вимочував їх, очищав від шерсті, вибілював, викислював, розминав, протравлював, а також колов дрова, готував кору берези та тису, йшов у наповнені їдким чадом чинбарні, нашаровував шкури і кору одна на одну так, як наказували помічники, розтрушував якусь гірку речовину, накривав жахливе багаття тисовими гілками та землею. Згодом він мусив його знову розкопувати й діставати муміфіковані шкіряні трупи з їхньої могили.
Якщо Гренуй не викопував або не закопував шкури, то носив воду. Місяцями носив він воду з річки, щоразу по двоє відер, сотні відер на день, бо ремесло вимагало страшенно багато води для миття, вимочування, ошпарювання та фарбування. Від постійного носіння води на його тілі місяцями не було сухої нитки, вечорами одяг стікав, шкіра була холодна, м'яка й набрякла.