Ні, не ввижається. Це дійсність, але... Чому вона сьогодні не приходила? вона, його Люся. Щось перешкодило, певне. Ах, так...
Серце йому занило, й червоні плями на щоках зникли; розкрились великі запалі очі і з жахом дивилися в стелю.
Хотів підвестись і впав на подушку, закашлявшись.
Так, сьогодні не прийде вже, бо приїде... вже приїхав той... вона казала, що приїде гість, молодий дяк з сусіднього села.
Так хочеться ласки, ще сливе неспробованої, теплого співчуття, прихильного погляду.
Нехай би собі вітер окселентував у димарі чи в грубі, нехай собі чорна зануда непорушно дивилась б у вікно... Нехай... Від того ще тепліше було б почувати ласкаву, ніжну руку на гарячій голові, ще ближчою здавалася б близька істота, слово втіхи ще більш бажаним...
І самотність хоч на хвилину зрадила б і дала спроможність почути себе на мить людиною, не тільки вчителем...
Важко, голова палає...
А вітер, вітер який розібрався, аж школа двигтить... Ні, не вітер то... Щось сіпає за клямку, стукає... Хто б воно був у такий пізній час?..
Дубченко підвівся, глянув у годинника. Була восьма година. Рано ще. Хто ж то?..
Він зодяг піджака, встромив ноги в пантофлі, й вийшов через шкільну кімнату в сіни, і не чув, як його обхопило холодом. "
— Хто? — спитав.
— Я... Одчини, Михайле,— була відповідь.
— Люся... Прийшла?
Все тіло йому затремтіло щастям невимовним. Він тихо сміявся й тремтячими руками одсунув засув.
— Люся, мила, хороша...
— Зачиняй, зачиняй, холодно, а ти... босий, чи що?
— Ні, ні,— говорив він, засуваючи двері.— Ходімо до кімнати.
— Я на часинку вирвалась, ніби до писаря за книжкою. Дід спить?.. А то ще балакатиме скрізь,— шептала вона.
— Спить, спить, не турбуйся. Йди ж до кімнати.
Ввійшли. Його не можна було пізнати: він сіяв, радів, як дитина, й ніби поздоровшав.
— Сідай, серце, отут сідай, коло столу.
— Стривай, скину сак.
Вона роздяглась.
— Дух який важкий в кімнаті,— промовила Люся, сідаючи на стільця.— Ліками пахне... Як же ж ти? Легше тобі?
Раптом засмутилася, й в очах вималювався біль і страждання.
— Ти прийшла — й мені легше.
Він узяв її руку, припав до неї сухими спраглими вустами й довго-довго не одривався.
— Так, мені легше... Занудився на самоті... Думав не прийдеш... А ти... люба, хороша...
Кашель, довгий, хрипучий, кинув його од неї: він нагинався, випростовувався, заходився, затуляв рота, силкуючись зупинити його, але знов хапався за груди, знов заходився й аж посинів.
Люся з острахом схопилася, взяла його за плечі й підвела до ліжка.
— Ляж, ляж, тобі шкодить рухатись. Стривай, я скину піджак. Так... отак краще буде.
Вона вкрила його теплою ковдрою, поприймала пляшечки з ліками й сіла в узголов'ї, нахилившись над ним і поклавши руку йому на чоло.
Дубченко закрив очі й важко дихав. Після кожного такого вибуху голова йому йшла обертом і хотілося заснути.
Балакав, не розплющуючи очей, тихо, зупиняючись на кожнім слові.
— Тяжко, серце... Швидко край. А не хочеться... не хочеться... Жити б... пожити б ще хоч трішечки... Я ж молодий, зіронько... Я ж ще не той...
Підвівся, щось пригадавши, втопив в неї пекучий, ворожий погляд палаючих хоробливим палом очей.
— А той... приїхав?
Вона не в силі була витримати пильного, питаючого погляду й одвернулася. Тихо, пошепки відповіла:
— Приїхав.
— Сватає?..
Вона мовчала, й, немов прибита, якось зігнулася, й дивилася вбік.
— Чого ж мовчиш?.. Сватає, питаю? той... твій дяк... Виходиш за нього?..
Вона закрила обличчя руками й заридала, глухо, розпачливо, вся здригаючись.
Дубченко ліг і заплющив очі. Вона зрозуміла, що він уже догадався, й підвелася.
Він почув, але очей не розплющував, ніби не міг.
— Посидь ще хвилинку,— промовив.
Люся покірно сіла, дивилася на його помертвіло-бліде, як у покійника, обличчя й з жахом помітила в нім щось нове, чого ніколи не бачила. Інстинктивно одсунулася трохи.
Дубченко мовчав, але груди високо підіймалися.
— Ідеш? — нарешті промовив.
— Треба йти, Михайле, я на хвилинку ж вийшла...
— За того, питаю, йдеш? .
Скривилася од болю й тихо відповіла:
— Інак не можна, ти ж знаєш...
...Так, не можна, за хворого не можна: здоровому треба здорового... Але ж... Він також хоче щастя, і хворий хоче, і вона обіцяла дати його... А тепер... Але він не може віддати її, свою єдину ясну мрію якомусь йолопові. А вона?..
Він широко розплющив очі і глянув на неї. Люся сиділа, нахиливши голову й дивлячись убік. Кругленьке, як буханець, рум'яне обличчя її з вузенькими сірими очима, з гарненьким носиком і кругленьким з ямочкою підборіддям виявляло якусь пригнічену байдужість...
— Так-таки не можна? — прошептав Дубчеко.
— Сам знаєш,— відповіла.
— Що? що я знаю?.. Я... знаю, що ти мене кохала, а...
— І тепер кохаю.
Навіть голови не повернула, як манекен.
— Чому ж ти тоді... за нього...
— Тато каже, що ти не виживеш, що...
— Гаразд... але ж я ще. не вмер, ще... зарано ховати...
— Тато каже...
— А ти... ти?..
Мовчання.
— Ти змагалася?.. ти протестувала?..
Мовчання.
— А коди я не віддам тебе? розумієш — не віддам...
Люся злякано глянула на нього.
— Не віддаси?.. Як?.. Я мушу йти за нього.
Дубченко задихався.
— Не віддам!.. не підеш...
Бився головою об подушку, скрипів зубами...
— Нехай же я сам знищу своє щастя...
Він хутко схопився й сів; на синім обличчі його вималювалася скажена зненависть і лютість... Простяг руки, щоб ухопити її за горло, але вона пронизливо скрикнула з переляку й, ухопивши сак, не озираючись, вибігла з кімнати.
А він упав і завмер.
— Господи, Мати Божа, спаси й помилуй! — прокинулась од крику й зашептала баба.— Старий, старий! — будила вона діда.
Дід підвів голову.
— А вийди лишень, що там таке. Ніби ввійшло щось.
— Приверзлося, мабуть, тобі,— буркнув дід, але зліз з печі й вийшов. За хвилину він увійшов до Дубченка, котрий лежав нерухомо.
— То ви, паничу, виходили й дверей не зачинили? — спитав дід.
— Я,— тихо ворухнув губами Дубченко.— Діду, подайте мені он на столі пляшечку, оту маленьку...
— На вас лиця нема, паничу. Казав же ще вчора — пошліть за лікарем. А фершал, цей що, хіба він тямить? Кажуть, що він холеру пускає на людей... А сам щодня п'яний.