Старосвітська психологія народів, що з різних причин історичної недужості назавжди зупинились на цій дитинній стадії, становить неабиякий інтерес. До одного з найпримітивніших народів, що досі існують на землі, належать австралійські тубільці. Якщо ми подивимось, як функціонує їхній інтелект, то виявимо ось що: зіткнувшись з якоюсь проблемою чи природним явищем, австралієць не шукає пояснення, яке могло б задовольнити його розум. Для нього пояснити якийсь факт, приміром, існування трьох скель на рівнині, означає пригадати відомий йому з дитинства міф, згідно з яким у "давні часи", або, як вони кажуть, в alcheringa, троє чоловіків-кенгуру обернулись на ці камені. Таке пояснення задовольняє його розум саме тому, що не потребує підтвердження. Сила доказу полягає в тому, що розум індивіда створює його сам, чи то самобутньо, чи то виходячи з логіки та спостережень. Сила доказовості зроджується з переконання індивіда. Отже, австралієць не відчуває того, що ми називаємо індивідуальністю, а якщо відчуває, то так, як покинута родиною дитина. Примітивна людина сприймає свою одиничну особу лиш як самотність, як відлучення. Індивідуальне і все, що ґрунтується на індивідуальному, викликає у нього жах і є для нього синонімом слабкості та убозтва. Тривке й певне лежить в спільноті, яка передує існуванню окремого індивіда. Прокинувшись до життя, він знаходить її вже готовою. Для старожилів племені спільнота теж має предковічний характер. Це вона думає за кожного з них своєю скарбницею міфів і легенд, переданих традицією; це вона створює норми соціального й правового поводження, ритуали, танки, жести. Австралієць вірить в міфологічне пояснення саме тому, що це не ним вигадано, тому, що він не має належного раціонального пояснення. Реакція його інтелекту на життєві [373] явища полягає не в наготуванні спонтанного, власного мислення, а в повторенні вже існуючої, одержаної формули. Мислити, хотіти, відчувати — означає для цих людей циркулювати давно утвореними руслами, повторювати в самих собі узвичаєний перелік дій. Спонтанним у цьому способі існування є ревний послух і пристосування до одержаного, до традиції, яка є для нього незмінною реальністю і занурившись в яку, індивід живе.
Це традиціоналістський стан духу, що діяв за часів нашого Середньовіччя і правував грецькою історією до VII століття, римською — до III ст. до Р.Х. Зміст цих епох, звісно, куди багатший, складніший і делікатнішій, ніж зміст дикунської душі; але тип психічного механізму, спосіб його функціонування той самий. Індивід завжди пристосовується в своїх реакціях до колективного джерела, успадкованого від священного минулого. Середньовічна людина перш ніж щось вчинити, орієнтується на те, що робили "предки". Дитина теж більше покладається на одержане від своїх батьків, ніж на власні судження. Слухаючи якусь розповідь, діти воліють звернути запитальний погляд до своїх батьків, аби дізнатися від них, чи вірити в те, що чують, "правда" це чи "неправда". Душа дитини теж не тяжіє до власного індивідуального центру, а покладається на свою родину, як середньовічна душа — на "досвід і звичаї батьків". У жодній юриспруденції не має такої ваги звичаєве право, предковічні традиції, як за часів історичного формування та об'єднання. Звичайнісінький факт старосвітщини дістає назву права. Не справедливість, не безсторонність є юридичними підвалинами, а ірраціональний, тобто матеріальний, факт давнини.
Що стосується політики, традиціоналістська душа шанобливо пристосовується до усталеного. Усталене має, саме через цю усталеність, одну безперечну перевагу: народившись, ми знаходимо все злаштованим, це злаштовано батьками. Коли постає якась нова потреба, нікому не спадає на думку реформувати усталену структуру, просто додають до неї новий факт, ташуючи його в прадавній блок традиції.
Нації зорганізовуються в епохи традиціоналістської душі. Затим настає період повнокрів'я, так би мовити, час історичної кульмінації. Національний організм [374] набрав повного розвитку, він тішиться всіма своїми органами і сконденсованою, великою скарбницею енергій, високим потенціалом. Настає момент покористуватися з нього; для нас це часи життєвої снаги. Ми краще розуміємо снагу ближнього, коли він виформовує її в героїчні учинки, тобто коли починає втрачати її, витрачаючи. Це чудові віки життєвого марнотратництва. Нація вже не вдовольняється своїм внутрішнім існуванням, починається епоха експансії.
З нею збігаються перші виразні симптоми нового стану духу. Традиціоналістська механіка душі заміщується іншою, протилежною механікою — раціоналістською.
В наш час теж існує традиціоналізм, але не треба змішувати його з вищевикладеним у цьому есе явищем. Сьогочасний раціоналізм — це лиш філософська й політична теорія. Традиціоналізм, про який веду мову я, навпаки, є реальністю; це реальний механізм, що змушує функціонувати душі впродовж певних епох.
Доки триває панування традиції, кожна окрема людина живе, вправлена в блок колективного існування. Вона нічого не варта сама по собі, поза соціальною групою. Вона не є автором своїх власних учинків; її особистість не належить їй і не різниться від інших, в кожній людині повторюється та сама душа з однаковими думками, спогадами, бажаннями та почуттями. Тому в традиціоналістські віки звичайно не з'являються великі постаті, позначені індивідуальністю. З невеликими коливаннями в той чи інший бік усі члени соціального тіла, з мінімальною різницею, однакові. Єдині важливі відмінності стосуються становища, рангу, посади чи класу.
Проте в цій колективній душі, зітканій із закорінених у кожному традицій, починає формуватися маленьке центральне ядро: відчуття індивідуальності. Це відчуття сягає антагоністичної тенденції, з якої поволі моделювалась традиційна душа. Припущення, що свідомість власної індивідуальності була первісним поняттям, немов аборигенним в людині, є чистісінькою помилкою. Вважалося, що людська істота зроду почувається індивідом і вже згодом шукає інших людей, Щоб утворити з ними спільноту. Правда зовсім в протилежному: спершу суб'єкт почувається елементом групи і лиш потім виокремлюється з групи і поволі усвідомлює [375] свою одиничність. Спочатку "ми", а вже потім "я". Тож останнє зароджується як другорядне. Людина усвідомлює свою індивідуальність у міру того, як починає почувати неприязнь до спільноти і спротив до традиції. Індивідуалізм і антитрадиціоналізм є одна й та сама психологічна сила.