— Старий ворон каркає тому, що бачив на своєму віку значно більше, ніж жовтороті пуцьверінки, — повчально зауважив Моріц.
— Але ми, жовтороті, також бачили дещо таке, чого старим воронам і в сні не снилось, — гарячкував Ганка. — Ти кажеш — утікати. А куди тікати? Ти ось знаєш свою ділянку, а про інший світ тільки щось чував або читав у старих газетах. Я ж сам усе бачив, на собі випробував. Ти не уявляєш, у що перетворилася наша країна. Тікати! Куди? До дідька в лапи — в Німеччину? В Словаччину? Удав міцно затиснув нас з усіх боків. А де ще є лазівка, там посилили охорону. Тисячі двоногих псів полюють по всій країні за такою дичиною, як я. Не встигну я відійти і на двадцять кілометрів од домівки, як ці нишпорки натраплять на мій слід.
— Що ж ти вирішив?
— Я просто відмовлюся од їхньої пропозиції, та й годі.
— А якщо вони не відмовляться од тебе? Якщо ти їм потрібен? Зрозумій, Ганка, що ти вже на прикметі. Не маю сумніву, що ці добродії з замка користуються підтримкою нових господарів. Відмовишся — тобі загрожує арешт.
Ліс порідшав. На невеликій галявині показалась хатина лісника. З димаря вився димок. Дбайлива Берта готувала вечерю. Собака, потягши носом, побіг швидше. Ганка і Вельтман, навпаки, уповільнили ходу. Вони хотіли вирішити справу до зустрічі з Бертою.
— Ну, то як ти вирішив? — знову запитав Моріц.
— Я піду завтра в замок, дізнаюся, що це за люди, яка робота. Не посадять же вони мене одразу на ланцюг. Можна попрацювати кілька днів. Якщо не поладнаю з ними, втечу.
Вельтман мовчки кивнув головою на знак згоди.
— А тепер веселіше, хлопче. Як перед фотографом, — сказав він, одчиняючи двері.
Цієї ночі Ганка погано спав, а рано-вранці вирушив до замка. Вельтман чекав його цілий день. Коли Йосиф не прийшов і вечеряти, захвилювалася стара Берта. Моріц заспокоював її як міг. Казав, що Ганка пішов шукати роботу. Він познайомився з вуглярами і...
— Чому ж він мені про це нічого не сказав? — недовірливо запитала Берта.
— Не знав, чи вийде що з роботою. Якщо вийде, хотів зробити сюрприз.
— Добрий сюрприз! — бурчала Берта. — Покинути нас, коли ми звикли до нього, як до сина.
— Він казав, що йому тяжко сидіти на нашій шиї.
Берта хотіла заперечити, але тільки махнула рукою, вона була дуже засмучена.
Моріц і сам не міг дочекатися ранку. Він прокинувся ще вдосвіта, поблукав лісом, а тільки визирнуло сонце, підійшов до замка. Старий почав стукати в дубові двері спершу кулаком, а потім прикладом рушниці. Удари чітко лунали в ранковому повітрі, в руїнах відгукувалась луна, але дверей ніхто не відчиняв.
Нарешті прочинилося маленьке віконечко у дверях і в ньому з'явилося обличчя сивого служника.
— Чого тобі? — сердито запитав він.
— Я хотів дізнатися про Йосифа... — "А може, Йосиф не назвав своє справжнє ім'я та прізвище", — спохватився Вельтман, — ...про юнака, який найнявся на роботу. Це мій родич.
Недаром Вельтману не відчиняли так довго. Мабуть, там радилися, бо служник передав заздалегідь обдуману відповідь:
— Я вже повідомив вас про наказ пана Брока не турбувати панів, що живуть у замку. Якщо ви ще хоч раз посмієте прийти сюди, того ж дня вам доведеться пакувати своє збіжжя і забиратися геть з цього лісу.
— Та ви про Ганку хоч слово скажіть!
Але віконечко вже зачинилось.
— А щоб тебе грім побив, старий сич! — вилаявся Моріц.
Постояв перед зачиненими дверима і повільно поплентався в ліс. До самісінького вечора він не зводив очей з вежі, сподіваючись побачити Ганку, але у вікнах вежі було темно, і ніхто не показувався. Моріц уже хотів іти додому, та в цю мить його собака нашорошив вуха і помчав до сосни, що стояла на узліссі. Спеціально навчений для сторожової служби собака не гавкав і не зчиняв анінайменшого шуму. Вельтман уважно стежив за ним. Собака вхопив щось зубами, підбіг до хазяїна і, махнувши хвостом, поклав біля його ніг. Це був невеличкий уламок цегли, замотаний у папірець. Моріц розгорнув зіжмаканий папірець і прочитав похапцем накидані рядки: "Робота неважка. Жити можна. Але умова: нікуди не виходити. Спробую кинути записку, якщо помічу тебе в лісі. Ганка".
Вельтман глибоко зітхнув з полегкістю. Йосиф живий, і йому не загрожує ніяка небезпека.
5. НОВИЙ СЛУЖНИК
Коли Ганка прийшов до вежі й постукав, Марта відчинила двері, кивнула головою, промовила: "От ти й прийшов", — таким тоном, ніби й не сумнівалась, що він прийде, — і повела юнака вузьким коридором до кухні.
Йосиф ледве впізнав ту кімнату, в якій він прожив кілька днів після втечі з трудового табору. Тоді це була занедбана, напівзруйнована кімната з зяючими отворами вікон, вищербленою кам'яною підлогою, завалена сміттям. Тепер сміття було прибрано, дірки й щілини замазано, стіни та стелю побілено, рами вставлено. Обабіч великого вогнища виднілися полиці з блискучим мідним та алюмінієвим посудом. Ослони і кухонний стіл сяяли білою емалевою фарбою. А біля вікна стояла навіть велика клітка з зеленим папугою, якого Марта навчила надзвичайно вправно відтворювати переливи тірольських пісень "Йодль".
— Сідай, — Марта показала Ганці на ослін. — Я зараз доповім про тебе, — і вийшла.
Ганка не сів. Він з подивом озирав кімнату. Звичайно, мешканці замка не могли самі так відремонтувати нове житло. Але хто ж і коли допомагав їм? Коли і як привозили матеріали, меблі, господарське начиння? Автомобілем? Через ліс до замка дороги немає. Вона давним-давно заросла. Невже і майстрів, і матеріали, і речі доставили літаки — оті дивні літальні машини, одну з яких вдалося побачити Вельтману? Але хто ж це із звичайних громадян має літаки, та ще такої дивовижної конструкції? Тільки великі багачі або люди, яких підтримує уряд, люди, що мають велику владу й силу...
Відчинилися низькі двері, і на порозі став дідуган, якого Ганка вже бачив тої пам'ятної ночі. Старий виглядав зовсім не як мільйонер. Одягнений був у досить поношений джемпер і штани, до яких давно не доторкався утюг. Сиве волосся розпатлане. Зморшкувате обличчя давно не голене. Чорні очі сповнені внутрішнього неспокою. Моторошний погляд дуже нервової, а можливо, і не зовсім нормальної людини.
Старий мовчки стояв на дверях і безцеремонно оглядав Ганку. Йосиф уклонився. Старий кивнув головою і почав різко задавати питання: