Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.
Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього було так тяжко.
Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.
Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисний міст. Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не мав наміру входити до замку.
Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі. Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.
І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.
Всередині замку певно були великі зали, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.
Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку.. Тут він міг жити спокійно, переконаний, що ніхто про це не довідається.
Але назверх ніщо не вказувало на те, щоб у замку хтось мешкав. З коминів не підіймався дим, вікна були щільно позамикані, навіть голос пташок не турбував мертвецької тиші старого замчища.
Молодий граф приглядався мовчки й задумано старій будівлі.
Колись у тому старому замку було гамірно, колись кипіла в ньому життя, а на оборонному валі вартувала озброєна сторожа.
Грицько відійшов на бік, залишаючи графа у спокою, та коли сонце сховалося за верхи гір Плази, а долину обох Солей почали сповивати вечірні сутінки, Грицько заговорив:
— Пане графе... темніє. Наближається ніч.
Граф наче не чув.
— Пора вже йти, — почав знову Грицько. — В Лівадзель позамикають усі корчми.
— Зараз, Грицьку, зараз іду, — відповів граіф і стояв далі, наче вкопаний у землю.
— Не забувайте, що ті скелі ми з трудом пройшли в білий день, а що буде вночі...
— Правда, правда, Грицьку... зараз уже йдемо...
Здавалося, що щось здержує молодого графа й він не може відійти від замку.
Може і йому, як докторові, приросли ноги до скелі?...
Ні! Його ноги були вільні, він ходив сюди й туди по високорівні, а коли б хотів відійти, ніщо б йому не перешкодило...
— Пане графе, йдемо? — не витримав Грицько.
— Так, так, — відповів граф і не рухався з місця.
Тим часом на високорівні почало вже добре вечоріти. Замок оповили вечірні тіні, але ані в одному вікні не блиснуло світло.
— Пане графе, та ходім уже! — просив Грицько.
Граф пустився вже йти до нього, коли враз на замковій терасі там, де ріс ославлений бук, появилася якась мрячна з’ява...
Граф спинився і вдивився в з’яву.
Це була молода жінка, її довге волосся було розпущене, а руки простягнені. Вона мала на собі білий одяг.
Ах, цей одяг! Чи не був це одяг Стіллі, що вона його мала на собі під час кінцевої сцени в театрі, коли траф бачив її останній раз?
Так! Це була Стілля! Вона простягла руки до графа й дивилася на нього палаючими очима.
— Це вона... вона... — крикнув граф, хитаючися, і був би впав лід муром, коли б Грицько його не підтримав.
З’ява зникла...
Як дивно! Одна мить і граф пізнав Стіллю.
— Вона, це вона!... Стілля живе!... — закликав.
ХІІ
Хіба це було можливе? Стілля, що її граф ніколи не думав уже побачити, появилася на замковій терасі! Це йому не привиділося, бо й Грицько її бачив!... Це була, певно, вона й мала на собі той сам одяг, що в ньому виступала останній раз у театрі Сан-Карло!
Молодий граф бачив її на власні очі. Чи справді ця обожана жінка, що мала бути його дружиною, була ув’язнена від п’яти літ у тих заліських горах? Хіба ж це було можливе, щоби Стілля воскресла? Чи князь Горц схопив її тоді мертву й завіз до свого замку в Карпатах? Чиї ж це похорони відбулися тоді на цвинтарі Кампо Санто Нуово у Неаполі?
Все це було неймовірне, подобало на чудо й граф сотню разів повторював це собі вперто... А все ж Стілля була на замку... Вона жила, бо він бачив її на терасі!...
Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну вирвати Стіллю з рук князя Горца, що в’язнив її в замку в Карпатах від п’яти літ!
— Слухай, Грицьку... — заговорив придавленим зі зворушення голосом, — розумієш ти що з того... бо я вже нічого не розумію. Мені здається, що я збожеволів...
— Успокійтеся, дорогий мій пане!
— Перш усього мушу дістатися до неї... до неї... ще нині...
— Може би так завтра?
— Кажу тобі: нині... Вона є тут... І бачила мене, так як я її... Вона жде на мене...
— Ну, добре, але коли й я піду з паном графом...
— Ні! Піду сам.
— Хочете йти самі?
— Так.
— Але як дістанетеся туди, коли лісничому Миколі це не вдалося?
— Мені це вдасться!
— Брама замкнена...
— Нічого. Найду якусь щілину в мурі... Я мушу туди дістатися!...
— Позвольте мені, пане графе, іти з вами, прошу вас!
— Ні, Грицьку, підеш до Версту... Ні!... не до Версту, не треба, щоб там знали... підеш до села Вулькану й там переночуєш... а коли мене там до рана не буде, підеш до міста — даш знати поліції, все розкажеш і прийдеш сюди з жандармами... Хай обстрілюють замок. А ти тут зачекаєш. Ах! Господи, вона живе. Ніщо, тільки б дістати князя Горца у руки!...
Грицько бачив, що його пан уже зовсім не володіє собою.
— Ну, йди, Грицьку, — приказав граф.
— Мушу йти?
— Так, — відповів граф і почав відходити.
Грицько постояв ще хвилину на місці, але побачивши, що на впертість графа нема ради, почав потішати себе, що його пан так чи так не дістанеться до замку й прийде до Вулькану... завтра... а може, ще й нині вночі...
Тоді вони оба підуть до міста... повідомлять поліцію... і те, що не вдалося Миколі ані графові, напевно вдасться жандармам... Вони дадуть собі раду з князем Горцем, звільнять бідну Стіллю, зруйнують замок у Карпатах... так, що не залишиться з нього камінь на камені...