Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.
Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.
— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, — думав молодий граф. — Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.
А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.
Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: "йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати... ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем... бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться... в село заходитимуть знову туристи... й ніхто не буде вже лякатися замку..."
Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.
— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? — звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.
— Так, пане графе, — відповіла Марійка. — Йому вже. Богу дякувати, краще.
Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:
— Як зачуваю, то лісничому вже краще... маєте, певно, доброго лікаря в Версті?
— Ще й якого доброго! — відповів війт.
— Так, прошу пана, — докинула Марійка, — маємо доктора Патака.
— Чи.не той сам, що ходив з Миколою до замку?
— Так, пане графе!
— Я хотів би поговорити з Миколою.
— Прошу дуже.
— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?
— За два тижні.
— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.
— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:
— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна...
Вона мала на думці "духів", що причепилися до хвороби Миколи...
— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.
Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.
Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.
— Пане лісничий, — заговорив граф, простягаючи руку, — прошу вас, скажіть мені, чи й ви .вірите, що в’замку є духи?
— Я примушений в це повірити, пане графе!
— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
— Щодо цього нема сумніву.
— Чому ви так думаєте?
— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.
Лісничий почав оповідати, хоч знав уже від війта, як на ті справи дивиться молодий граф. Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:
— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?
— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.
— То була б якась рана, якийсь знак.
Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:
— Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.
— Так... так... лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.
— Мене трунула з муру якась рука.
— А нема знаку, нема синця?
— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.
— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?
— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.
Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:
— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.
— Не перечу, це був небезпечний упадок.
— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.
— Ні, — засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.
— Ну, то виясніть мені, що це було?
— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.
— Дав би Бог!
— А скажіть мені, — зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?
— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.
— Від двадцяти літ?
— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.
— І відтоді ніхто не був у замку?
— Ніхто.
— Ну, а що говорять люди про князя?
— Кажуть, що, певно, помер.
— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.
— Він живе?
— Так... в Італії... в Неаполі.
— Ви бачили його?
— Так, перед п’яти літами.
— А тепер?
— Відтоді нічого про нього не чув.
Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:
— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?
— Ні... це неможливе!
— Бо й справді — чому він ховався би... і не хотів, щоб хтось побачив його...
— Певно, що так... — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.
Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:
— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.
Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.
Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.