Замок в Карпатах

Страница 15 из 25

Жюль Верн

Усі мовчали, але в душі ніхто не вірив у слова молодого графа.

— Бачу, що не переконаю вас і що ви далі будете вірити в ті всі страховища, — обізвався граф.

— Ми віримо ясновельможному панові, але віримо і в те, що ми бачили, — відповів війт.

— І в те, що справді є, — докинув учитель.

— Дуже жалую, що не маю часу на це, бо щоб вас переконати, що так є, як я кажу, ми з Грицьком пішли би до того вашого замку...

— Що?... ви хотіли би, пане графе, йти до замку?... — крикнув війт.

— Очевидно, й сам чорт нас не спинив би.

Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з насміхом про духів, почали непокоїтися, чи це не стягне якого нового нещастя на село. Бо ж ті надприродні сили чують усе те, що тут говориться й хто зна, чи не заговорить котрийсь з них знову, як тоді?

Війт оповів ще й про таємний голос графові, але той лише знизав плечима. На його думку, всі мусіли тоді забагато випити й це їм причулося.

Присутні стояли вже коло дверей, щоб чим-скорше вийти й не слухати далі тих святотацьких слів, але граф відізвався:

— Справді, село Верст, як бачу, ціле живе в страху.

— І це не без причини, ясновельможний пане графе, — відповів війт.

— Ну, добре; я позавтра буду в Кольошварі й, як хочете, повідомлю владу, щоби прислала тут жандармів.

Нічого люди так радо не приняли, як ту звістку, а все ж люди гаки не вірили, щоб жандарми чи військо або хоч би навіть ціла армія могла здобути замок, коли духи захочуть боронити його своїми надприродними способами.

— Одно ще, — говорив далі граф, — ви досі таки не сказали мені: до кого належить чи належав цей замок?

— До родини князів Горців, — відповів війт.

— До Горців?... — закликав граф, — то це князь Рудольф походив з тої родини?

— Так, пане графе.

— А ви знаєте, де він?

— Ні. Давно вже нема його в замку.

Граф поблід, повторюючи мимохіть прибитим голосом:

— Рудольф Горці.

ІХ

Рід графів Телєків був одним з найстарших та найславніших у Семигороді. Вже від початку XVI ст., ще поки Семигород не втратив своєї самостійності, повторюється це ім’я в історії краю в усіх війнах та помітніших політичних подіях.

Згодом залишилася з того роду, хоч він і був щасливіший від роду князів Горців, тільки одна лінія графів Телєків з Крайової. Останнім нащадком тої лінії був Франц Телєк, той сам, іцо прийшов до Версту.

Дитячі літа провів молодий граф у батьків нк замку; виховали його по великопанськи, як годиться нащадкові славного, старого роду.

Його вчителем був старий чернець, італієць. Коли молодий граф підріс, став пристрасним ловцем, їздцем і славним стрільцем, що поклав уже не одного ведмедя.

Графиня Телєк померла, коли її син мав щойно п’ятнадцять літ, а кілька років пізніше помер і старий граф.

Молодий Телєк лишився сам, без рідні і приятелів. Довго не міг він найти рівновагу з великого жалю по втраті батьків і сидів три роки в замку в Крайовій, мов пустельник; за цілий той час був двічі чи тричі в столиці.

Але таке життя вкінці йому набридло й граф, скінчивши двадцять три роки, рішився поїхати в світ. Одного дня покинув замок на старих слуг, а сам з чурою Грицьком, колишнім жовніром, подався в невідоме. Гриць був дуже відважний, рішучий і прив’язаний до свого пана.

Молодий граф хотів відбути подорож по цілій Європі й звидіти всі більші міста, щоб поширити своє знання.

На початок вибрав Італію, край, що про нього стільки наслухався від свого старого вчителя. В Італії перебув повних чотири роки, живучи нп переміну у Венеції, у Флорентії, Римі та Неаполі. З черги бажав звидіти Німеччину, Іспанію, Росію й Англію.

Коли граф мав двадцять сім літ, приїхав до Неаполя. Думав пробути там всього кілька днів, потім оглянути Сицилію й на рік вернутись до свого замку в Крайовій. Але тут трапилася "йому пригода, що перекреслила ті плани й залишила нестертий слід на цілому життю графа.

Під час свого останнього побуту в Італії граф часто перебував у товариствах, де сходилися всякого роду й покрою мистці.

Будучи раз у театрі, познайомився з жінкою, що в ній палко закохався. Була це’співачка в театрі Сан-Парльо, молода й талановита, що захоплювала всіх своїм голосом і грою. Театри в Мілане, Венеції, Флорентії, Римі й Неаполі переймали її навзаводи так, що вона не могла вирватися за кордон.

Називалася Стілля. Мала двадцять п’ять літ, довге, золоте волосся, чорні очі, удуховлене личко й ціла була, мов статуя, вирізьблена Праксітелем. А до того голос у неї був чарівний. Льоссе, напевно, сказав би про нього: "Твій спів заносить біль до неба".

Але той спів, що захоплював поетів, можна було передати тільки безсмертними словами: "...це голос серця, що сам пливе до серця".

Але ж ця велика артистка, що з таким чуттям і мистецтвом грала любовні сцени, сама ще не кохала ніколи. Ніколи ще її очі не відповіли на захоплений погляд, що з сотень очей плив до неї на сцену. Здавалося, що її життя зосередилося тільки в мистецтві, що вона живе тільки мистецтвом й для мистецтва.

Граф закохався в ній з першого погляду. Це було його перше кохання. Не поїхав уже до Сицилії, як задумав, але залишився в Неаполі; почав старатися бачитися зі славною співачкою, але її двері були замкнені перед ним так само, як і перед іншими її звелични-ками.

Тепер він жив лиш думкою про Стіллю. Для неї вирішив пожертвувати ціле своє майно, життя і душу.

Але був іще хтось, що подібно, як граф Телєк, ходив, мов тінь, за Стіллею. Це був старший добродій, що його граф уперше побачив під час своєї останньої поїздки до Неаполя. З виду подобав на великого пана., але ніхто не знав ані його прізвища, ані походження. Його можна було зустріти завсігди там, де виступала Стілля. Сьогодні в Римі, завтра у Флорентії, позавтра знову в іншому місті. Здавалося, що її спів є конечний йому до життя, як повітря.

І коли граф жив лише Стіллею від часу, як вперше її побачив, то цей незнайомий жив нею уже від шести літ. А все ж ніколи він не пробував зблизитися до неї, ніколи не представився їй, ані не писав до неї, хоч ніколи не поминув жодного її виступу й у всіх театрах мав свою зарезервовану ложу. Одягнений в темну нагортку, у великому, насуненому на очі капелюсі сидів у глибині своєї ложі тихий і заслуханий. Коли Стілля відспівала останню свою точку, він відходив, а спів іншого співака чи співачки не міг його затримати.