Через кілька хвилин вони вийшли з бару "Магнолія" і подалися до Гофа.
Гаузер у довгому темно-зеленому шкіряному плащі й прим'ятому капелюсі бадьоро виступав попереду, а ледь розгублені Мальмстрем і Мурен ішли слідом за ним.
Гоф виявився веселим чоловіком років тридцяти. Він зустрГв їх у колі своєї родини — дружини, двох дітей і такси. Трохи посидівши, четверо чоловіків подалися в ресторан, щоб за вечерею поговорцти про свої спільні справи. Відразу видно було, що Гоф і Гаузер досвідчені в своїй царині і мають багато корисних у цьому випадку знань. Крім того, обидва щойно вийшли на волю після довгого ув'язнення, і їм кортіло якнайшвидше взятися до праці.
Пробувши три дні зі своїми помічниками, Мальмстрем і Мурен повернулися додому, щоб готуватися далі. Німці обіцяли бути готовими і з'явитися в призначений час.
Отже, в четвер шостого липня вони мали чекати в домовленому місці. До Швеції вони приїхали в середу.
Гаузер прибув уранці в Мальме зі своєю машиною на поромі з Копенгагена. О дванадцятій він повинен був зустріти на пристані Гофа, який плив на судні Ересунської компанії "Абсалон".
Гоф ще ніколи не був у Швеції. Він не бачив шведської поліції і, мабуть, через це в перші хвилини на березі .набрався такого страху. [259]
Коли він спустився трапом з пароплава на пристань, то побачив митника в уніформі, що йшов йому назустріч. "Поліція!" — подумав Гоф. тже, все викрито, зараз його схоплять.
Тієї миті він помітив, що по той бік вулиці в машині сидить Гаузер і чекає на нього з увімкненим мотором. Гоф у відчаї вихопив пістолет і націлив його в спантеличеного митника, який ішов привітатися зі своєю приятелькою, що працювала в буфеті "Абсалона". Не встиг ніхто усвідомити, що тут сталося, як Гоф перестрибнув через огорожу, що відділяла пристань від тротуару, шаснув поміж таксі, перескочив ще одну огорожу, сховався за двома вантажними Машинами і влетів у Гаузерову машину, й далі тримаючи напоготові пістолет.
Гаузер, побачивши, як біжить його колега, заздалегідь відчинив дверці і ввімкнув швидкість. Тільки-но той упав на сидіння, він щосили натиснув на газ і зник за рогом вулиці, перш ніж хтось устиг помітити номер.
Зупинив він машину аж тоді, як переконався, що за ними ніхто не женеться.
XVI
Давно відомо, що щастя й нещастя врівноважуються, тож не раз і виходить, що невдача одного дає якусь користь другому.
Маурітсон не міг дозволити собі пускати щось на само-плив, тому нічого не занедбував. У всіх своїх справах він надзвичайно старанно страхувався виробивши цілу систему безпеки, і треба було просто-таки неймовірного збігу несприятливих обставин, щоб він міг на чомусь завалитися.
Звичайно, зовсім без невдач не обходилось, але досі вони били тільки по кишені. Так, кілька тижнів тому якийсь навдивовижу непідкупний італійський лейтенант наклав арешт на вантажну машину, повну порнографічної продукції, проте жоден слідчий не зміг би звинуватити за той товар Маурітсона.
Два місяці тому з ним трапився ще один, зовсім незбагненний випадок, але й там обійшлося без прикрих наслідків, і Маурітсон був певен, що тепер уже не на один рік забезпечений від таких помилок. Він вважав, що попасти до в'язниці в нього стільки шансів, як угадати тридцять із тридцяти двох номерів у спортивному тоталізаторі.
Маурітсон не любив ледарювати й на середу призначив [260] собі багато роботи. Найперше треба було отримати на Центральному вокзалі наркотики, перенести їх до камери схову на станції метро "Естермальмторг", потім передати ключик від боксу одній особі в обмін на конверт з грішми. Тоді навідатись~на адресу, куди надходили таємничі листи для Мальмстремай'Мурена. Його трохи дратувало, що він ніяк не міг дізнатися, хто ті листи посилає. Після цього він планував піти в крамницю по труси та інші закупки. І останній пункт програми — чергові відвідини квартири на Данвікскліпан.
Наркотики — амфетамін і гашиш — були спритно сховані в солодкій булці та шматкові сиру, що лежали в звичайній торбі разом з іншими цілком невинними продуктами.
Маурітсон уже забрав товар і стояв на переході біля вокзалу— нічим не прикметний, пристойний чоловік з паперовою торбою в руках. Поряд з одного боку стояла літня жінка, а з другого — дівчина в зеленій уніформі, інспектор автостоянок, та ще повно людей/Метрів за п'ять на тротуарі стовбичили, заклавши руки за спину, два поліцаї, на обличчях у яких проступала тупа байдужість.
Машини, як завжди, мчали безперервно, повітря було —таке насичене чадом, що люди насилу дихали.
Нарешті спалахнуло зелене світло, і всі кинулись уперед, орудуючи ліктями, щоб хоч на соту частину секунди випередити сусідів.
Хтось штовхнув літню жінку. Вона злякано озирнулась і сказала:
— Я погано бачу без окулярів, уже, мабуть, зелене світло?
— Так,— ласкаво відповів Маурітсон.-Дозвольте, я вам допоможу перейти.
Досвід навчив його, що чемність дає зиск.
— Щиро дякую вам,— мовила жінка.— Тепер рідко хто думає про нас, старих.
Що правда, те правда.
— Я нікуди не поспішаю,— сказав Маурітсон.
Він легенько взяв жінку під руку й почав переводити її через вулицю. Та метрів за три від спасенного тротуару якийсь розігнаний перехожий знов штовхнув жінку так, що вона аж похитнулася. Маурітсон підтримав її, щоб вона не впала, і раптом хтось гукнув:
— Злодій!
Він підвів очі й побачив, що інспекторка показує пальцем на нього.
— Поліція! Поліція! — загорлала вона знов. [261]
Літня жінка розгублено озирнулася.
— Ловіть злодія! — кричала далі інспекторка. Маурітсон насупив брови, але тримався спокійно.
— Що сталося? — запитала літня жінка.— Що таке? — А тоді й собі заверещала: — Злодій! Злодій!
Примчали, гупаючи черевиками, обидва поліцаї.
— Що тут діється? — владно запитав один.
— Що тут діється? — вже не так владно підхопив другий.
Він, видно, походив з провінції Нерке, і м'яка вимова не могла надати його голосові суворості, якої вимагала від нього служба.
— Злодій! — верещала інспекторка, все ще показуючи на Маурітсона.— Хотів відібрати сумку в цієї жінки!
Маурітсон глянув на неї і подумки сказав: "Стули пельку, падло прокляте!" — але вголос мовив: