Замкнена кімната

Страница 21 из 71

Пер Вале

— І ніколи більше не бачити рідного Бея,— сумно сказав Мальмстрем.

— А хай тобі грець із твоєю вульгарною чужоземщиною,— [352] обурився Мурен, тоді розважно додав: — До речі, з Кумли також не видно твоєї рідної затоки.

— Там хоч по телевізору її часом побачиш.

— Ох, не нагадуй мені того страхітливого напарника з камери,— похмуро мовив Мурен.

Він підвівся, відчинив вікно, простяг руки, висунув голову й вигукнув:

— Слухайте, ви, внизу! — Тоді пояснив: — Як сказав Ліндон Джонсон, коли звертався до своїх виборців із вертольота.

— Хто?

У двері подзвонили домовленим способом, і вони замовкли, уважно прислухаючись.

— Наче Маурітсон.— Мурен подивився на годинника.— І навіть не спізнився.

— Не довіряю я цьому пронозі,— сказав Мальмстрем.— Краще не ризикувати.

Він зарядив один з автоматів, подав його Муренові, а сам узяв "астру" й підійшов до дверей. Тримаючи револьвер у лівій руці, оскільки був шульгою, він правою зняв з дверей кілька ланцюжків. Мурен стояв метрів за два позад нього.

Мальмстрем рвучко відчинив двері. Гість був готовий до такої зустрічі.

— Здорові були,— сказав він, боязко поглядаючи на револьвер.

— Привіт,— відповів Мальмстрем.

— Заходь, заходь, вітаю тебе, зоре ясна,— втішився Мурен.

Гість ніс в обох руках повно торбин і пакунків. Складаючи їх у кімнаті, він зміряв оком зброю на простирадлі.

— Що, плануєте переворот? — спитав він.

— Ми ціле своє життя його плануємо,— відповів Мурен.— Тільки тепер ситуація несприятлива. Приніс раків?

— Які раки четвертого липня?

— А за що ж ми тобі платимо? — погрозливо мовив Мальмстрем.

— Ото ж бо, за що? — підхопив Мурен.— Я також не розумію, чому ти не постачаєш нам те, що ми тобі замовляємо?

— Повинна ж бути якась межа,-сказав Маурітсон.— Я вас забезпечив усім, хай вам біс,— квартирами, машинами, паспортами і квитками. Але раків! У липні навіть король не має раків.

— Король не має,— погодився Мурен.— Але ти гадаєш, що робить наш прем'єр, головний профспілковий бос [253] та інші верховоди? Мабуть, сидять і напихаються раками. Ні, такого виправдання ми не приймаємо.

— І вашого одеколону також нема,— швидко додав Маурітсон.— Я обігав усе місто, мов обшпарений щур, та він уже кілька років як зник з продажу.

Мальмстрем спохмурнів.

— Решту я приніс. А ось пошта.— Маурітсон простяг Муренові брунатний конверт без адресата, і той незворушно сховав його до задньої кишені.

Маурітсон не був схожий на своїх хлібодавців — нижчий, ніж середнього зросту, тендітної будови, гладенько поголений, русявий, з коротко підстриженим чубом. На вигляд йому було років сорок. Більшість людей, а особливо жінки, вважали його приємним чоловіком. Убирався й поводився він скромно, взагалі ніщо в ньому не впадало в око. Одне слово, він належав до типу дуже розповсюджених людей, яких важко запам'ятати. Це йому було на користь, він давно вже не сидів у в'язниці, його не шукали й не стежили за ним.

Він промишляв у трьох різних галузях, однаково прибуткових: наркотики, порнографія й дефіцитні товари. Справу свою він знав досконало, був енергійний і систематичний.

Завдяки дивній поблажливості законодавства в Швеції можна було цілком легально виготовляти й продавати яку завгодно порнографію, і в необмеженій кількості. І майже необмежена кількість її була потрібна Маурітсонові для експорту.

Здебільшого вона йшла в Італію та Іспанію і давала йому чималий зиск. Ввозив він головним чином амфетамін і морфій, але брав замовлення й на інші товари, наприклад, на зброю.

Серед його кола Маурітсона вважали за людину, що може роздобути все на світі. Казали навіть, буцімто йому пощастило ввезти контрабандою двох слонів, якими йому один арабський шейх заплатив за двох молоденьких невинних фінок і коробку презервативів. До того ж дівчата були не зовсім невинні, а слони — білі. Щоправда, історія ця була вигадана.

— Нові кобури теж приніс? — запитав Мальмстрем.

— Так, лежать унизу в торбі з продуктами. Я б тільки хетів знати, чим вас не влаштовують попередні.

— Непотріб,— сказав Мальмстрем.

— Хоч викинь,— підтвердив Мурен.— Звідки ти їх узяв?

— З головної поліційної комори. А ці нові — італійські.

— Це вже краще,— сказав Мальмстрем. [254]

— Будуть ще якісь замовлення?

— Так, ось тобі список.

Маурітсои похапцем перебіг його очнма, мурмочучи собі під ніс:

— Десяток трусів, п'ятнадцять пар нейлонових шкарпеток, шість сітчастих майок, півкідограма кав'яру, чотири гумові маски, дві коробки патронів десятого калібру, шість пар гумових рукавиць, сир, банка маринованої цибулі, пиво, ганчірки, астролябія... що це, в біса, таке?

— Інструмент, яким вимірюють висоту зірок — пояснив Мурен.— Обдзвони антикварні крамниці.

— Гаразд, постараюсь. . .

— Так, постарайся,— сказав Мальмстрем.

— Більше нічого не треба?

Мурен похитав головою, але .Мальмстрем наморщив лоба, подумав і сказав:

— Дезодорант для віт.

— Який саме?

— Найдорожчий.

— Гаразд. А як з дівчатами?

Обидва промовчали, і Маурітсон збагнув, що вони вагаються.

— Можу привести на всякий смак. А то сидите тут невилазно кожен вечір, скоро зовсім кров загусне. Дві моторні дівчини швидко допоможуть вам поліпшити обмін речовин.

— У мене з обміном речовин усе гаразд,— сказав Мурен.— До того ж твої дами, здається мені, ненадійні. Дякую, обійдуся без них.

— Чого, я можу знайти й тупих, які радо...

— Це для мене особиста образа,— сказав Мурен.— Ні, і ще раз ні.

Мальмстрем ще вагався.

— Хто...

— Що?

— Та твоя так звана асистентка наче... Маурітсон замахав руками.

— Моніта? Вона не для вас. Не на ваш смак. Нічого особливого в ній немає, звичайнісінька дівчина. В мене вимоги до жінок прості. Одне слово, вона нормальна, як усі.

— Що. ж, коли так,— розчаровано сказав Мальмстрем.

— А крім того, її тепер нема. В неї є сестра, до якої вона часом їздить.

— Годі про це,— сказав Мурен.— На все своя пора, настане час... [255]

— Який час? — спитав Мальмстрем.

— Коли ми знов зможемо самі вибирати собі дівчат і пристойним способом задовольняти свої пристрасті. Оголошую засідання закритим. Зустрінемось завтра в цей самий час.

— О'кей,— сказав Маурітсон.— Випустіть мене.

— Ще одне.

— Що таке?