Доїхавши на метро додому, Моніта сховала гроші у валізку з доччиним вбранням, яка вже була спакована.
Подальші її вчинки навряд чи були обдумані.
Вона переодяглася в сукню, взула сандалі й поїхала на таксі на Армфельтсгатан. Це не було передбачено планом, але їй раптом здалося, що Маурітсон також винен: у смерті того чоловіка в банку, і вона вирішила покласти пістолет туди, де його знайшла. Проте, вже зайшовши до кухні, вона відчула, що це безглузда думка, її пойняв страх, і вона чимдуж утекла звідти. Внизу вона помітила відчинені навстіж двері підвалу, спустилася туди й хотіла зайти в збірник сміттєпровода, щоб кинути зелену брезентову сумку в мішок із сміттям, коли почула голоси сміттярів, які саме працювали там. Вона побігла далі в підвал, опинилася в якомусь приміщенні зі старими речами, помітила в кутку дерев'яний ящик і засунула в нього [404] свою сумку. Дочекавшись, поки сміттярі хряснули дверима й пішлид вона квапливо залишила той будинок. А другого ранку залишила й Швецію. Моніта завжди мріяла побачити Венецію і менше як через добу після пограбування банку була вже там разом з Моною. Проте затрималась у ній тільки на два дні — було сутужно з готелем, та ще й стояла страшна спека і з каналів здіймався просто нестерпний сморід. Краще приїхати сюди ще раз, коли трохи спаде хвиля туристів. Вони поїхали поїздом до Трієста, а звідти в Югославію, в маленьке істрійське містечко, де й зупинились.
Чорна нейлонова торбина з вісімдесятьма сімома тисячами шведських крон лежала в одній із валізок, що стояли в шафі її готельного номера. Моніта не раз уже думала, що треба знайти для грошей надійне місце. Треба колись вибратися в Трієст і покласти їх у банк.
Американця не виявилося вдома, проте Моніта зайшла в садок, сіла на траву, спершись спиною об дерево, й задивилась на Адріатичне море.
Повітря було дивовижно прозоре, чітко вимальовувалась лінія обрію, і білий катер неподалік берега.
Прибережні скелі, білий пляж і мінлива блакить води вабили до себе в цю полудневу жару. Зараз вона зійде туди і скупається.
Начальник центрального управління викликав члена колегії Стіга Мальма до свого великого світлого наріжного кабінету в найстарішому будинку поліції. На малиновому, килимі яснів чотирикутник сонячного світла, а крізь зачинені вікна долинав приглушений гуркіт з майданчика, де прокладали нову лінію метро.
Мова йшла про Мартіна Бека.
— Ти зустрічався з ним частіше за мене, і коли він одужував після поранення, і протягом цих двох тижнів, що він вийшов на роботу,— сказав начальник центрального управління.— Як він, по-твоєму?
— Я не знаю, що ти маєш на думці,— відповів Мальм.— Стан його здоров'я? .
— Нехай його фізичний стан визначають лікарі. Мені здається, що він цілком одужав. Мене більше цікавить, яке враження справила на тебе його психіка.
Мальм пригладив свої добре доглянуті кучері.
— Гм... Що тобі сказати...
Він замовк, і начальник центрального управління, трохи почекавши, роздратовано мовив:
— Я не вимагаю від тебе глибокого психіатричного [405] аналізу. Просто хотів знати, яке враження він справляє на тебе тепер.
— Я не так часто його бачу,— ухильно відповів Мальм.
— Але частіше за мене,-сказав на-чальник центрального управління.— Він такий, як і був?
— Тобто, як був до поранення? Ні, мабуть, не таки Але він довго хворів, давно не працював, отже, потрібей якийсь час, щоб знов увійти в роботу.
— А в який бік він, по-твоєму, змінився? Мальм запитально ґлянув на свого шефа.
— Принаймні не в кращий. Адже він був трохи дивакуватий і неприступний. І дуже свавільний.
Начальник центрального управління наморщив лоба.
— Ти так вважаєш? Мабуть, це правда, але раніше він досягав добрих наслідків у роботі. Чи, по-твоєму, він тепер ще свавільніший?
— Важко сказати... Він ще тільки два тижні працює...
— У мене таке враження, що він став якийсь неуважний,— сказав начальник центрального управління.— Нема вже тієї спритності. Взяти хоча б його останню справу, той смертельний випадок на Бергсгатан.
— Так,— погодився Мальм,— ту справу він проводив погано.
— Просто скандально,— підхопив начальник центрального управління.— Навіть більше: яку висунув заплутану версію! Дякувати богу, тією справою не зацікавилася преса. Але все може бути, так і чекай, що якісь чутки підуть. І навряд чи. це буде корисно для нас, а тим паче для Бека.
. — Так, я не знаю, що й думати,-: погодився Мальм.— Деякі докази буквально висмоктані з пальця. І те, що винний начебто сам зізнався... Я просто розгублений.
Начальник підвівся, підійшов до вікна, що виходило на Агнегатан і будинок міської управи навпроти. Постоявши кілька хвилин, він повернувсь на місце, вперся долонями в стіл і, розглядаючи свої нігті, сказав:
— Я багато думав про це. Сам знаєш, що Бек непокоїть мене, адже ми хотіли призначити його начальником управління...
Він помовчав. Мальм уважно слухав.
— Я дійшов ось якого висновку,— повів далі начальник центрального управління.— Коли зважити, як Бек вів справу того Скельда...
— Сверда,— поправив його Мальм.
— Що? Так, Сверда. Ну от, із Бекової поведінки видно, що він ще не зовсім у своїй колії, чи як по-твоєму?
— По-моєму, схоже, що він взагалі з'їхав з глузду. [406]
— Ну, аж до цього, будемо сподіватися, ще не дійшло. Але якесь зрушення в його психіці є, і тому я вважаю, що треба почекати, подивитися, чи це щось поважне, чи лише тимчасові наслідки його хвороби.
Він ледь підняв долоні над столом і знов опустив їх. .— Одне слово... поки що я вважав би ризикованим рекомендувати його на посаду начальника управління. Нехай ще попрацює на своєму місці, а там побачимо. Адже це була ще тільки наша пропозиція, на колегію ми її не ставили, тож я пропоную тим часом відкласти її. У мене є інші, кращі кандидатури, а Бекові не конче знати, що його висували, отже, й не буде кривдно. То як?
— Я вважаю, що це мудра ухвала,— відповів Мальм. Начальник центрального управління підвівся й відчинив двері. Мальм негайно схопився з місця.
— І мені здається, що це мудра ухвала,— погодився начальник центрального управління.
Коли чутка про те, що підвищення скасовують, години через дві докотилася до Мартіна Бека, він чи не вперше в житті погодився з начальником центрального управління.