— Тебе призначено начальником управління поліції, платня за розрядом Б-3.
Президент лежав ницьма, по пероні котився циліндр. Набігла хвиля пекучого болю, і Мартін Бек прокинувся.
Він лежав у ліжку, геть мокрий від поту. Кліше цих снів ставали дедалі гірші. Цього разу Гіто скидався на поліцая Еріксона, Джеймс Гарфілд був елегантним джентльменом, начальник центрального управління поліції — таким, як він і є в житті, а Бітті — схожим на свій [350] портрет, зображений на порцеляновій чашці, випущеній 1919 року на честь Версальського миру: трохи зарозумілий вираз обличчя, на голові — лавровий вінок. А взагалі сон і цього разу був повний нісенітниць і хибних цитат.
Дейвід Бітті ніколи не казав фрази: "Візьми на два румби ближче до ворога!"
Згідно з усіма приступними джерелами, він сказав: "Четфілде, щось сьогодні негаразд із нашими кораблями, дідько б їх ухопив! Візьми на два румби ліворуч!"
Щоправда, це не міняло суті. Адже два румби ліворуч у цьому разі й було два румби ближче до ворога.
А ще, коли Гіто скидавсь на Карадіна, він стріляв із пістолета "гаммерлі інтернейшнл". А тепер, коли він нагадував Еріксона, то тримав у руках "деррінгер".
Крім того, в битві під Балаклавою тільки Фіцрой Джеймс Генрі Сомерсет був у реглані.
Не мали його сни ні ладу; ні глузду.
Мартін Бек скинув піжаму й пішов під душ.
Обпікаючи шкіру крижаною водою, він думав про Рею. Вчора ввечері він поводився трохи дивно. До цієї думки він повертався ще й дорогою до метро. А коли опинився в своєму кабінеті й сів до столу, то раптом гостро відчув свою самотність.
Зайшов' Кольберг і спитав, як він себе почуває. Що йому сказати? Мартін Бек коротко відповів:
— Нічого.
Кольберт був засмиканий і майже відразу пішов. У дверях він ще обернувся:
— Справа з пограбуванням на Горнсгатан, здається, з'ясована. І ми маємо всі шанси спіймати Мальмстрема й Мурена. Але не швидше, ніж у п'ятницю. А як твоя замкнена кімната?
— Непогано. Краще, ніж я сподівався.
— Справді? — Кольберг постояв кілька секунд і додав: — Мені здається, ти сьогодні бадьоріший. Ну, бувай.
— Бувай.
Залишившись знов самий, Мартін Бек почав думати про Сверда.
І водночас про Рею.
Вона дала йому більше, ніж він сподівався,— звичайно, для слідства. Три нитки, а може, й чотири.
Сверд був хворобливо скупий.
Сверд завжди-принаймні багато років — замикався на десять замків, хоч у квартирі не тримав нічого, що варто було б украсти. [351] Сверд був хворий і незадовго до смерті навіть лежав в онкологічній клініці.
Може, він ховав гроші? А коли так, то де?
Може, він чогось боявся? Тоді чого? Що, крім власного життя, він так охороняв, замикаючись у своєму лігві?
Яка в нього була хвороба? Онкологічна клініка наводить на думку про рак. Та якщо він був приречений, то , навіщо так замикатися?
Може, він боявся когось? У такому разі кого?
І чого перебрався до іншої, дорожчої, і, мабуть, гіршої квартири? Бувши таким скупим.
Повно запитань.
Важких, але не таких, щоб на них не можна було вза-. галі відповісти.
Протягом кількох годин на них, звичайно, не відповіси, треба буде згаяти цілі дні. А може, тижні й місяці. Чи роки. Якщо взагалі знайдеш відповідь.
А що все-таки показала балістична експертиза?
Мабуть, із цього треба й починати.
Мартін Бек узявся до телефону.
Та сьогодні йому не щастило. Він шість разів набирав потрібний номер і чотири рази чув відповідь: "Хвилинку!" — після чого наставала мертва тиша. Та врешті він знайшов дівчину, яка сімнадцять днів тому робила розтин грудної клітки Сверда.
— Так, тепер я згадала,— мовила вона.— Дзвонив тут один із поліції, все допитувався про кулю.
— Старший інспектор Ренн.
— Може, й він, не пам'ятаю. Принаймні не той, що спершу вів цю справу, не Альдор Густавсон. Не такий досвідчений. Той, що кожне речення починає з "ну".
— І що?
— Я вже вам казала того разу, що поліція спершу не дуже цікавилась цією справою. Ніхто не вимагав балістичної експертизи, поки не подзвонив той ваш інспектор, Я навіть не знала добре, що робити з "кулею. Але... ".
— Що?
— Вирішила не викидати її, а поклала в конверт разом зі своїм висновком, як заведено в таких випадка|" Тобто, як заведено, коли йдеться про справжнє вбивстві), Проте не послала в лабораторію, бо знаю, які вони заван" тажені.
— А потім що зробили?
— Кудись засунула конверт. І не могла його знайти, Я тут працюю позаштатно, навіть не маю своєї шафи. Та я все-таки знайшла кулю і відіслала. [352]
— На експертизу?
— Я не маю таких повноважень. Але гадаю, що коли куля потрапляє в лабораторію, її досліджують, навіть якщо йдеться про самогубство.
— Про самогубство?
— Авжеж. Я так написала у висновку. Адже поліція відразу сказала, що це суїцид.
— Що ж, шукатиму далі,— сказав Мартін Бек.— Але я хотів спитати ще про одне.
— Про що?
— Під час розтину ви не помітили нічого особливого?
— Аякже, помітила, що він застрілився. Я про це також написала.
— Я мав на думці інше. Ви не знайшли слідів якоїсь тяжкої хвороби?
— Ні. Ніяких органічних змін не було. Проте...
— Проте що?
— Я його досліджувала не дуже пильно. Лише визначила причину смерті. Отже оглядала тільки грудну клітку.
— А докладніше?
— Насамперед серце й легені. Ніяких вад. Ну, звичайно, коли не рахувати, що він був мертвий.
— Отже, в решті органів могла бути яка завгодно хвороба?
— Звичайно. Все могло бути — від склерозу до раку печінки. Але чого ви так докопуєтесь? Це ж звичайний випадок?
— Мої запитання також звичайні,— відповів Мартін Бек.
Він швидше закінчив розмову і спробував зв'язатися з кимось із співробітників балістичної лабораторії. Не натрапивши на жодного, він кінець кінцем мусив подзвонити самому начальникові відділу, Оскарові Єльму, чудовому експертові, розмовляти з яким було не вельми приємно.
— Ага, це ти,— непривітно озвався Єльм.— Я думав, що тебе зробили начальником управління. Видно, дарма я сподівався.
— А з чого видно?
— Начальники управління думають про свою кар'єру,— відповів Єльм.— Крім тих випадків, коли грають у гольф або верзуть дурниці по телебаченню. А надто не дзвонять сюди і не розпитують про очевидні речі. Ну, що там у тебе?
— Тільки хочу довідатись про наслідок балістичної експертизи. [353]