— Лундквіст .отримав міжнародну Ленінську премію,— повів далі ЩеїреНлрт У збірці під назвою "Людина соціалізму" він пише приблизно таке, цитую з пам'яті: "Часом [338] доходить до того, що явних злочинців змальовують носіями свідомого протесту проти несправедливості, мало не революціонерами... В соціалістичній державі таке неможливе".
— А далі? — спитав Гунвальд Ларсон.
— Кінець цитати,— відповів Шегрен.— А я вважаю, що він міркує примітивно. По-перше, не обов!язково бути ідейно свідомим, щоб збунтуватися проти несправедливості. А по-друге, щодо соціалістичних країн, то тут у нього взагалі нема логіки. З якої речі люди грабуватимуть самих себе?
Гунвальд Ларсон довго мовчав, Нарешті спитав:
— Отже, ніякого "рено-шістнадцять" не було?
— Не було.
— І не було неприродно блідого водія в білій тенісці та вбраного в чорне хлопця, схожого на Гарпо Маркса?
— Не було.
Гунвальд Ларсон кивнув головою, думаючи про своє. Потім сказав:
— Річ у тім, що грабіжник, здається, попався. І він далеко не стихійний революціонер, а нікчемна п'явка, що при-смокталась до капіталізму, жила перепродуванням порнографії та наркотиків і думала тільки про свої прибутки, більше ні про що. Лише про себе. І відразу почала продавати своїх спільників, намагаючись урятувати свою шкуру.
Шегрен здвигнув плечима.
— Таких теж багато. Та однаково, той, хто грабує банк, по-своєму... як би тобі сказати... горопаха. Розумієш?
— Розумію, ному ж ні.
— А взагалі, як ти можеш так думати?
— А ти сам збахни як,— відповів Гунвальд Ларсон.— Спробуй поставити себе на моє місце.
— То якого біса ти опинився в поліції?— спитав Шегрен.
— Випадковість. Власне, я моряк. До того ж це було давно, коли багато що здавалось інакшим. Але це до нашої справи не стосується. Я зясував те, що мені було потрібне.
— Отже, все?
— Атож, бувай..
— Бувай,— відповів Шегрен.
Він був зовсім спантеличений. Але Гунвальд Ларсон не бачив виразу його обличчя, бо вже пішов. І не чув його останніх слів:
— А однаково я певен, що то була дівка.
Тієї самої ранньої пори в Єнчепінгу, в будинку на Пільгатан, пані Свея Маурітсон поралася вже в кухні — пекла на сніданок булочки з цинамоном, щоб зробити приємність своєму блудному синові, який повернувся додому. Вона й гадки не мала, якими словами цієї хвилини вели-, чають її сина в типовому будиночку за триста кілометрів від Єнчепінга. Та коли б почула, що її, любого синочка називають п'явкою, блюзнір дістав би качалкою по голові.
Ранкову тишу розітнув різкий дзвоник біля дверей. Пані Маурітсон поставила на ослін деко з викачаними булочками, витерла руки об фартух і подріботіла до передпокою, човгаючи стоптаними капцями. Старовинний годинник показував ще тільки пів на восьму, й вона занепокоєно глянула на зачинені двері спальні.
Там спав її хлопчик. Вона постелила йому на канапі у вітальні,— проте годинник не давав йому спати, тому серед ночі він збудив її, і вони помінялися місцями. Сердешний геть виснажився від праці, йому треба як слід відіспатися. А їй, глухій, мов пень, годинник не заважав.
Перед дверима стояло двоє високих чоловіків.
Пані Маурітсон не все почула, що вони казали,-але зрозуміла, що їм треба конче поговорити з її сином.
Даремне вона намагалась пояснити їм, що ще дуже рано, мовляв, нехай прийдуть пізніше, коли син виспиться.
Гості були невблаганні, казали, що в них дуже важлива справа, і кінець кінцем вона неохоче пішла до спальні й обережно збудила сина. Він підвів голову, глянув на свого годинника, що стояв на нічному столику, і обурено крикнув:
— Чи ви здуріли? Будите мене серед ночі! Я ж сказав, що мені треба виспатись.
— Тебе хочуть бачити якихось два чоловіки,— з винуватою міною сказала мати.
— Що? — зойкнув Маурітсон і схопився з ліжка.— Гадаю, ви їх не впустили?
Він подумав, що це Мальмстрем і Мурен пронюхали, де він сховався, і прийшли поквитатися з ним за зраду.
Мати похитала головою. Вона вражено дивилася, як син хапливо надяг костюм просто на піжаму, потім забігав по кімнаті, збираючи порозкидані речі й засовуючи їх у валізку.
— Що сталося? — несміливо спитала вона.
Син зачинив валізку, схопив матір за плече й засичав:
— Спровадьте їх! Скажіть, що мене нема! Що я поїхав до Австралії чи ще кудись!
Мати не почула, що він каже, але згадала, що її слуховий апарат залишився з ночі на нічному столику. Поки [340] вона закладала його на вуха, Маурітсон підкрався до дверей і почав наслухати. Жодного звуку. Мабуть, стоять, наготувавши свої пістолети.
Мати підійшла до нього й пошепки спитала:
— Що сталося, Філіппе? Що то за люди?
— Спровадьте їх. Скажіть, що я виїхав за кордон.
— Але ж я вже сказала, що ти тут. Я не знала, що ти не хочеш зустрічатися з ними.
Маурітсон застебнув піджак і взяв валізку.
— Ти вже йдеш? — розчаровано спитала мати.— А я печу булочки. З цинамоном, такі, як ти любиш.
Він рвучко обернувся до неї:
— Які там булочки, коли...
Він замовк і нашорошив вуха. З передпокою долинули якісь невиразні звуки. Вони вже йдуть по нього. А може, застрілять на місці. Обливаючись холодним потом, він розпачливо озирався по кімнаті. Сьомий поверх, у вікно не вискочиш, а вихід зі спальні тільки в передпокій, де на нього чекають Мальмстрем і Мурен.
Він кинувся до матері, що розгублено стояла коло ліжка.
— Підіть до них. Скажіть, що я зараз вийду. Заведіть їх, до кухні, пригостіть булочками. Швидше! Ну, гайда!
Він підштовхнув її до дверей, а сам притулився спиною до стіни. Коли мати вийшла й зачинила за собою двері, він припав 'до них вухом. Він почув голоси, а за мить важкі кроки, що лунали дедалі ближче. Вони не пішли до кухні, а спинилися перед його дверима. І тоді Маурітсон раптом збагнув, що означає вислів "волосся стало сторч".
Тиша. Потім щось брязнуло, мабуть, у пістолет закладають патрони. Хтось кашлянув, у двері вимогливо постукали, і незнайомий голос сказав:
— Виходьте, Маурітсоне. Кримінальна поліція!
Маурітсон розчахнув двері і, аж застогнавши з полегкості, просто впав в обійми інспектора Гегфлюгта із єнчепінзької кримінальної поліції, який тримав напоготові наручники.
Через півгодини Маурітсон уже сидів у стокгольмському літаку з великим пакунком булочок на колінах. Йому вдалося переконати Гегфлюгта, що він не думає тікати, і наручників на нього не надягли. Він наминав булочки, дивився кріЗь ілюмінатор на залитий сонцем Естер'єтланд і, незважаючи ні на що, був задоволений життям.