Перед різдвом вона разом з Моною поїхала до старшої сестри в Осло. Батьки її загинули в автомобільній катастрофі п'ять років тому, крім сестри, в Моніти не лишилось близьких родичів, і відтоді в них стало звичкою святкувати різдво разом. Щоб купити квиток, Моніта заклала в ломбард обручки своїх батьків і ще якісь дрібнички, отримані в спадок. В Осло вого прожила два тижні, погладшала на три кілограми і повернулась такою жвавою і веселою, якою давно вже не була.
У лютому тисяча дев'ятсот сімдесят першого року Моніті сповнилось двадцять п'ять.
Відколи Петер кинув її, минув рік, а їй здавалося, що за цей час вона змінилася дужче, ніж за всі роки свого подружнього життя. Вона стала досвідченіша, впевненіша в собі, і це було добре. Та водночас вона стала черствіша, розчараваніша й озлобленіша, що її менше тішило. [327]
І дуже її гнітила самота.
Як Самітна мати шестирічної дитини, що вимагала постійного догляду, живучи у великому будинку з квартирами на винайм, де кожен ніби замикався в своїй оболонці, без роботи і без грошей, вона не мала ніякої можливості вирватися з ізоляції,
Колишні її друзі і знайомі поволі перестали відвідувати її, вона рідко виходила, бо не хотіла залишати дитину саму, та й не дуже розважишся, коли в тебе немає за що. Зразу після її розлучення друзі ще приходили до неї, але Гекаренген — далека околиця, не завжди їм хотілося їхати. До того ж Моніта часто була пригнічена, зажурена і, мабуть, так сковувала своїх гостей, що вони не мали бажання підтримувати з нею стосунки.
Вона ходила з дочкою гуляти, набирала в бібліотеці паки книжок і читала їх тихими самітними годинами, коли Мона епала. Телефон її рідко озивався, сама вона не мала кому дзвонити, і коли врешті його відімкнули через неспла-чені рахунки, Моніта навіть не помітила цього. У своїй квартирі вона була ніби у в'язниці, але поволі її ув'язнення стало для неї немов запорукою, безпеки, а життя за її вбогими сумними стінами почало здаватись чужим і нереальним.
Ночами, коли Моніта сновигала без мети з кімнати в кухню й назад, надто втомлена, щоб читати, й. надто знервована, щоб заснути,— їй інколи здавалося, що вона зараз збожеволіє. Тільки ледь-ледь податися, і божевілля порве останні перепони.
Часто вона думала про самогубство, безнадія і страх інколи налягали.таким тягарем, що тільки дитина утримувала її від останнього кроку.
Доччине майбутнє дуже хвилювало Моніту, бувало, вона аж плакала з журби і безсилля. Вона хотіла, щоб Мона росла в спокійних, людських умовах, оточена турботою і теплом, а не в середовищі, де гонитва за владою, грошима і соціальним престижем роблять людей ворогами, де слова "купувати" і "мати" не стали синонімами щастя. Хотіла, щоб дочка могла розвинутися в особистість, а не застигла в одному з вічок, приготованих для неї суспільством. Хотіла, щоб її дитина зазнала радості від праці і спілкування, жила в безпеці й поважала себе.
Моніта вважала, що має чисто людське право бажати своїй дитині найпростіших передумов людського існування, але знала, що її бажання не можуть здійснитися, поки . вона живе у Швеції. [328]
А звідки взяти гроші, щоб виїхати? її відчай і смуток оберталися в покірність долі й байдужість.
Повернувшись додому з Осло, Моніта вирішила опанувати себе і щось робити.
Щоб мати самій більшу волю і щоб Мона не росла без товариства, вона вже вкотре звернулася в дитячий садок неподалік від дому. І диво дивне — там виявилось вільне місце, й дочку відразу прийняли.
Після цього вона без особливого запалу почала шукати роботу за охолошенням.
І весь.час думала про одне: де взяти грошей? Щоб грунтовно змінити своє життя, їх треба було багато. Моніта вирішила будь-що виїхати зі Швеції, їй ставало дедалі незатишніше тут, вона почала ненавидіти суспільство, яке пишалося своїм добробутом, коли насправді в ньому розкошувала тільки жменя привілейованих, а більшості залишався один привілей — крутити маховик, який рухав увесь механізм.
Подумки Моніта зважувала різні способи роздобути грошей, але так і не знайшла жодного.
Наскладати грошей чесною працею? Нереально. Досі того, що в неї залишалося після сплати податку, вистачало тільки на квартиру та їжу.
Виграти в тоталізаторі? Мало надії. А проте щотижня вона заповнювала бланки спортивного лото, щоб хоч на щось сподіватися.
Не було в неї нікого, хто б міг залишити їй великий спадок.
Де знайти смертельно хворого мільйонера, що попросив би її руки і врпзав дуба: шлюбної ночі?
Декотрі дівчата — вона сама знала одну таку — заробляли силу грошей проституцією. Тепер не треба навіть виходити на панель, назви себе "моделлю", відкрий ательє або піди працювати в "інститут масажу" чи якийсь елегантний "секс-клуб". Але сама думка про таке була їй гидка.
Залишалося десь украсти гроші — але як і де? Та й не, вийде в неї нічого, надто вона чесна.
Тим часом треба було принаймні спробувати влаштуватись на добру роботу.
І раптом їй із цим пощастило. її взяли офіціанткою в один відомий і людний ресторан у діловому центрі Стокгольма. Недовгий робочий день у зручний час, і можна сподіватися на пристойні чайові.
Серед тих, хто любив ходити до цього ресторану, був Філіпл Труфаст Маурітсон [329] Якось до Монітиного столика сів невисокий ошатний чоловік з ординарним обличчям і замовив свинячі хрящі З тушкованою бруквою. Розраховуючись, він сказав їй якийсь жартівливий комплімент, проте великого враження на Моніту не справив.
Щоправда, й Моніта не вельми його зацікавила, принаймні того разу.
Вона була непомітна на вигляд, про, що сама давно знала, бо люди, які бачили-її раз чи два, потім рідко її впізнавали. В неї було темне волосся, блакитно-сірі очі, рівні здорові зуби, правильні риси обличчя. Середній зріст — метр шістдесят п'ять, нормальна статура, вага — шістдесят кілограмів.
Декотрі чоловіки вважали, що вона вродлива але доходили.такого висновку аж тоді, як ближче знайомилися з нею.
Коли Маурітсон протягом тижня втретє сів до Моніти-лого столика, вона впізнала його й подумала, що він замовить вишкварки зі. смаженою картоплею (того дня в меню стояла ця селянська страва). А минулого разу він їв млинці.