— Чому?
— Не знаю.
— Ви полаялись?
— Ні. Я ніколи не лаюся з пожильцями. Чого лаятись? Звичайно, всі мають-свої химери. Але це навіть цікаво.
Мартін Бек промовчав. Він відчував, що з нього спадає напруження. До того ж він-уже переконався, що їй навідних запитань не потрібно.
— Найдивніше те, що Сверд поставив на двері чотири замки. І це в будинку, де пожильці замикаються тільки тоді, коли хочуть, щоб їх не турбували. А як зібрався переїздити, то відкрутив усі ланцюжки й засуви і забрав з собою. Надійно був захищений, незгірше за теперішніх дівчаток.
— Це ти в переносному значенні?
— Так. У сексуальному. Стовпи нашого громадянства [309] жахаються, що підлітки, а надто дівчата, починають рано статеве життя.
Мартін Бек засміявся.
Він здивувався сам собі. Але що було, те було-він справді засміявся.
— Ми говорили про Свердові двері.
— Ага. А ти, виявляється, вмієш сміятись. Нізащо б не повірила. Я думала, що ти давно вже відвик.
— Може, я просто нині не в гуморі.
Невдалий жарт. На її виду майнула тінь розчарування. Адже вона не помилилась. І знає про це. То навіщо грати в піжмурки?
— Вибач,— сказав він.
— Звичайно, закохалась я аж у шістнадцять. Але в наш час усе було інакше. Тоді казали: навіщо плодити злидарів. Чи, може, це було ще раніше? А тепер людей лякає інше — що буде завтра. Десь допущено великої помилки.
Вона погасила сигарету й діловито сказала:
— Я надто балакуча. Завжди. І це ще тільки одна з моїх вад. Хоч, мабуть, це не найгірше. Як по-твоєму, балакучість дуже погана риса?
Він похитав головою.
— Рея почухала потилицю і спитала:
— А що, Сверд і там понаставляв замків?
— Так.
Вона тріпнула головою і поскидала з ніг сабо. Тоді вперлась п'ятами в підлогу і звела докупи великі пальці.
— Цього я вже ніяк не розумію. Мабуть, якась манія. Я часом навіть починала непокоїтися. Адже в мене є запасні ключі до кожних Дверей. Бо в будинку багато старих. Ану ж хтось захворіє і потрібна буде допомога. Якось треба дістатись до квартири. Проте ніякий запасний ключ не допоможе, коли людина так забарикадується. А Сверд також був уже немолодий.
Рівне гудіння пральної машини у ванній змінилось деренчанням, і Рея гукнула:
— Допомогти тобі, Інгело?
— Так... мабуть, я сама нічого не вдію.
Вона вийшла на хвилину, а вернувшись, сказала:
— Тепер усе гаразд. До речі, якщо йдеться про вік, то ми з тобою майже однолітки.
Мартін Бек усміхнувся. Він звик, що йому ніхто не давав п'ятдесяти років, а щонайбільше сорок п'ять.
— Правда, не такий уже той Сверд був і старий,— повела далі Рея.-Але слабовитий. Мабуть, якась небезпечна хвороба, бо він вважав, що довго не проживе, Якраз [310] перед тим, як переїхати, він лягав у лікарню на обстеження. Що йому там сказали, не знаю. Та лежав він в онкологічній клініці, а це, мені здається, нічого доброго не віщує. Мартін Бек насторожився: це була важлива новина. Але тієї миті знов рипнули вхідні двері і хтось голосно гукнув:
— Реє!
— Я тут! У кухні.
Зайшов якийсь чоловік. Побачивши Мартіна Беда, він завагався, проте господиня відразу підсунула йому ногою стільця і сказала:
— Сідай.
Чоловік був молодий, років двадцяти п'яти, середній на зріст звичайної статури. Довгасте обличчя, русявий чуб, сірі очі й рівні зуби. На ньому була картата сорочка, вельветові штани й сандалі. В руках він тримав пляшку черво ного вина.
— Ось, узяв дорогою,— сказав він.
— А я думала сьогодні обмежитись самим чаєм,— сказала Рея.— Ну гаразд, давай чарки. Чотири. У ванній пере Інгела.
Вона нахилилась і почухала зверху ступню. Тоді сказала:
— Однієї пляшки на чотирьох замало. Але в мене дещо є. Візьми в буфеті, з лівого боку. Штопор лежить у верхній шухляді ліворуч від зливальниці.
Чоловік дістав усе,, що вона звеліла. Видно було, що він звик слухатись. Коли він нарешті сів, Рея сказала:
— Ви, мабуть, ніколи не зустрічались. Мартін... Кент...
— Радий познайомитись,— сказав Кент.
— Я також,— відповів Мартін Бек. Вони потиснули один одному руку.
Рея налила в чарки вина й гукнула своїм хрипким голосом:
— Інгело, коли скінчиш прання, тут на тебе чекає вино! — Тоді стурбовано глянула на чоловіка в картатій сорочці й мовила: — Ти , якийсь пригнічений. Що сталося? Знов не пощастило?
Кент ковтнув вина і затулив руками обличчя.
— Кудл мені приткнутися? — спитав він.
— І досі без роботи?
— Так, і ніякої надії. Сидить людина з дипломом, і ніде нема вільного місця. Та й біс його знає, чи коли буде.
Він нахилився вперед, хотів узяти Рею за руну, але вона невдоволено відсмикнула її.
— Сьогодні мені сяйнула відчайдушна думка,— повів далі він.— Я хотів би знати, що ти скажеш. [311]
— Катай, послухаєм, яка думка.
— А може, мені поступити в прліційне унилище? Вони там усіх беруть, навіть не дуже грамотних. їм бракує людей, і я зі своєю освітрю можу розраховувати на підвищення, як тільки навчуся бити злочинців по пиці.
— А тобі так хочеться бити людей?
— Ти ж знаєш, що ні. Але я можу зробити там щось корисне... Головне звикнути, а тоді можна було б дещо змінити в поліції зсередини.
— Між іншим, поліція б'є по пиці не найбільших злочинців,-сказала Рея,-А як ти думаєш утримувати Стіну й дітей, поки вчитимешся?
— Можна взяти позику. Я сьогодні вже дізнавався, коли брав бланки для вступу. Ось вони, я хотів би, щоб ти поглянула на проспект і сказала свою думку. Ніхто краще за тебе мені не порадить.
Він витяг кілька бланків та проспект і поклав усе на стіл.
— Чи ти вважаєш, що це божевільна ідея?
— Та не дуже мудра. До того ж мені здається, що поліцію не цікавлять люди, які вміють думати і хочуть змінити її зсередини. А анкета в тебе чиста? З політичного погляду?
— Один час я був у "Кларте", і це все. Але вони тепер беруть кожного, крім тих, що входять до лівих організацій. Явних комуністів.
Вона хвилину подумала, потім ковтнула вина й здвигнула плечима: .
— Ну що ж, спробуй. Наче безглуздий задум, але, може, буде й цікаво.
— Боюся тільки...
Чоловік надпив чарку, цокнувшись із Мартіном Беком, який теж ковтнув вина, але поки щотільки трішечки.
— Боїшся чого? — все ще невдоволеним голосом спитала Рея.
— Чи я витримаю — ось у чім річ.