Мартін Бек ще раз оглянув кімнату від дверей. Навпроти стояло ліжко, а біля нього — полиця. Зверху на полиці — лампа з жовтим гофрованим абажуром, стара попільничка із зеленого скла й велика коробка сірників, а всередині —кілька порваних журналів і три книжки. Біля стіни праворуч — стілець, оббитий матерією в зелену й білу смужку, весь у плямах, ліворуч — пофарбований у брунатний колір стіл і такий самий ослін. На підлозі — електрокамін, [240] від якого до розетки тягся чорний шнур. Камін вимкнений. Був тут іще килимок, але його відвезено в лабораторію. Серед інших плям на ньому помічено три криваві, і група крові була та сама, що в Сверда.
У вбудованій у стіну шафі валялися брудна фланелева сорочка непевного кольору, три брудних шкарпетки, на вішалці висів майже новий попліновий плащ, а просто на гачках — плетений джемпер, сіра спідня сорочка з довгими рукавами й сірі фланелеві штани. Дищені штанів були порожні.
І це все.
Лікар-експерт беззастережно відкидала версію, що Сверд був поранений десь-інде, потім зайшов до квартири,, замкнув двері на всі замки, ліг і помер. І хоч Мартін Бек не був фахівцем у медицині, досвід підказував йому, шо вона не помилялася.
Як же все-таки це сталося?
Як Сверда застрілено, коли в квартирі, крім нього, нікого не було, а сам він не міг застрілитись?
Коли Мартін Бек тільки почав ознайомлюватися з цією справою, він вважав, що ця містифікація — наслідок чиєїсь несумлінної роботи, але-тепер почав схилятись до думки, що в кімнаті справді не було ніякої зброї і що Сверд сам замкнув двері й вікна. Як же тоді пояснити його, смерть?
Він знов пройшовся по квартирі, ще уважніше до всього придивляючись, але не помітив нічого, що могло б йому пояснити цю загадку. Нарешті він вирішив піти й побалакати з іншими мешканцями будинку.
Згаявши ще три чверті години, він вийшов на вулицю ні з чим. Колишній працівник складу, шістдесятидвохрічний Карл Сверд, видно, був дуже відлюдькуватий. Більшість мешканців навіть не знали про його існування, хоч оселився він тут три місяці тому. До нього ніхто не приходив, і сам він ні з ким із сусідів ніколи не розмовляв. Ніхто ніколи не бачив його п'яним, і в його квартирі завжди було тихо.
Мартін Бек вийшов з будинку й зупинився. Навпроти на пагорку був парк, зелений і прохолодний. Може, піти посидіти під липами? Але він згадав, що хотів оглянути провулок.
Улуф-Єдінгсгатан.
Колись давно він десь читав, що у вісімнадцятому сторіччі в Кунгсгольмській школі був учитель на прізвище Улуф Єдінг. Чи не в тій школі, що й тепер є на Гантверкаргатан?
Сходячи вниз у напрямку Пульмсгатан, він помітив тютюнову [241] крамничку, зайшов у неї і купив пачку сигарет з; фільтром.
Уже йдучи в бік Куягсгольмсгатая, він витяг сигарету й закурив. Огидний смак. Він думав яро Карла Едвіна Сверда й почував себе розгубленям і нещасним.
XIII
У вівторок, коли на аеродромі Арланда сів літак із Амстердама, в залі для прибулих на Вернера Руса чекали два агенти в цивільному. їм дано інструкцію діяти тактовно, не привертаючи до себе-нічиєї уваги, і, коли нарешті на полі аеродрому з'явився буфетник у товаристві стюардеси, вони відступили від дверей у глиб зали.
Вернер Рус відразу помітив їх і чи впізнав, чи просто відчув у них поліцаїв, але відразу зметикував, що вони з'явилися по його душу. Він зупинився, сказав кілька слів стюардесі, вона кивнула головок попрощалася і зникла за скляними дверима.
A Bepwep Рус твердим кроком попростував до агентів.
Він був високий, широкоплечий і засмаглий, вбраний у синю уніформу. В одній руді він тримав кашкет, а в другій — чор"У шкіряну сумку з широким пояском. Русявий чуб, довгі бакени, на лоб спадає розпушене пасмо, густі кущуваті брови насуплені. Він випнув уперед підборіддя й подивився на них холодними блакитними очима.
— Чого це мене вшановано такою парадною зустріччю? — спитав він.
— Прокурор Ульсон хоче трохи побалакати з вами, тож будьте ласкаві піти з нами на Кунгсгольмсгатан,— сказав один з агентів.
— Він що, збожеволів? — обурився Рус.— Я був у нього два тижні тому і більше, як тоді, сьогодні не знаю.
— Ну, ну,— мовив старший з агентів,— ви самі це йому скажете, а ми тільки маємо виконати наказ.
Рус сердито повів плечима й рушив до виходу. Коли вони підійшли до машини, він сказав:
— Але спершу повезіть мене додому в Мерсту, щоб я переодягся. Адресу ви знаєте.
Він невдоволено гепнувся на заднє сидіння й схрестив на грудях руки. Молодший з агентів, що вів машину, обурився, мовляв, він не таксист, але колега спинив його і пояснив, куди їхати.
Вони пішли з Русом до його квартири й почекали в передпокої, [242] поки він поміняв уніформу на світло-сірі штани, спортивну сорочку й замшеву куртку.
Потім вони відвезли його в управління поліції на Кунгсгольмсгатан і провели до кабінету, де на нього чекав Бульдозер Ульсон.
Коли двері відчинилися, Бульдозер схопився з місця, помахом руки відпустив агентів і підсунув Вернерові Русу стілець. Тоді сів сам до —письмового столу й радісно вигукнув:
— Хто б подумав, пане Рус, що ми так скоро знов побачимось!
— Хто, як не ви,— відповів Рус.— У кожному разі, не я. Мені хотілося б знати, навіщо я вам цього разу здався?
— Годі вам, чого так офіційно, пане Рус. Даймо, що я хочу розпитати вас про дещо. А там побачимо.
— Я вважаю, що вашим підлеглим не конче було брати мене з роботи. А що коли мені знов треба йти в рейс? Я зовсім не маю бажання втрачати місце через те, що вам заманулося потеревенити зі мною.
— Та що ви, що ви! Я добре знаю, що у вас буде дві доби вільні, правда? Отже, ми маємо досить часу, нічого страшного не сталося,— лагідно мовив Бульдозер.
— Ви не маєте права тримати мене тут більше, як шість годин,-сказав Вернер Рус і поглянув на годинника.
— Дванадцять годин, пане Рус. Можна й більше, якщо треба.
— У такому разі не могли б ви, пане прокуроре, сказати, в чому мене підозрюють? —зухвало спитав Вернер Рус.
Бульдозер простяг йому дешеві сигарети, але Рус зневажливо похитав головою і витяг з кишені пачку "Бенсон енд Генджез". Прикуривши від позолоченої запальнички "Дангіл", він почекав, поки Бульдозер Ульсон черкнув сірником і запалив свою сигарету з фільтром.