— Саме тоді…
— А перехожий, що їх повідомив?
— Я його більше не бачив.
— Ви не знаєте, хто це був?
— Ні, месьє.
Цього сліпучого сонячного ранку важко було уявити собі в усіх подробицях оту похмуру нічну картину, про яку так старанно і так повільно розповідав Йєф ван Хутте, немов перекладаючи кожне слово з фламандської на французьку.
— Звичайно, вам відомо, що бродягу спочатку вдарили по голові, а потім кинули у воду?
— Так сказав лікар… Один із поліцаїв привів лікаря. Потім приїхала швидка допомога. Коли його віднесли, мені ще довелося мити палубу. Там була ціла калюжа крові…
— Як, на вашу думку, все це сталося?
— Не знаю, месьє…
— Ви сказали поліцаям, що…
— Сказав, що думав, ясна річ.
— Що ж ви їм сказали?
— Цей добродій, певно, спав під мостом…
— Але ж раніше ви його не бачили?
— Не знаю… Під мостами завжди хтось спить.
— Гаразд…. Отже, машина з'їхала до самої води?
— Червона машина. Я певний цього…
— Вона зупинилася недалеко од вашої баржі?
Йєф кивнув і показав рукою на берег.
— І весь час працював мотор?
Фламандець заперечливо хитнув головою.
— Ні. Вони вимкнули мотор, як тільки приїхали.
— Отже, ви чули їхні кроки?
— Еге ж, месьє.
— Кроки двох людей?
— Я побачив двох чоловіків, вони поверталися до машини…
— А коли вони йшли до мосту, ви їх не бачили?
— Я порався з двигуном…
— Отже, ви гадаєте, що ці двоє, із яких один був у світлому плащі, оглушили сонного бродягу ударом по голові і потім кинули його в Сену?
— Не знаю… Коли я вийшов на палубу, він уже був у воді.
— В медичному висновку говориться, що потерпілий не міг так поранити голову, коли падав у воду… Навіть коли б він випадково стукнувся головою об камінь.
Ван Хутте байдуже знизав плечима, немов хотів сказати, що це його аж ніяк не обходить.
— Ми б іще хотіли допитати вашу дружину.
— Будь ласка, поговоріть і з нею… Тільки вона вас не зрозуміє. Аннеке не вміє по-французьки.
Помічник прокурора глянув на комісара: мовляв, чи не хоче той щось запитати. Мегре похитав головою. Якщо в нього й виникли запитання, він поставить їх пізніше, коли тут не буде цих панів із прокуратури.
— Коли нам дозволять плисти далі? — запитав фламандець.
— Одразу, як тільки підпишете свої свідчення і повідомите нас, куди пливете.
— До Руана.
— І де зупинятиметеся по дорозі? Щоб ми знали, де вас шукати. Мій секретар зустрінеться з вами пізніше.
— Коли саме?
— Десь після обіду.
Відповідь явно не вдовольнила Йєфа ван Хутте.
— До речі, о котрій годині повернувся ваш брат?
— Як тільки від'їхала санітарна машина.
— Дякую вам…
Йєф ван Хутте знову допоміг помічникові прокурора пройти по вузькому містку, і всі п'ятеро піднялися на набережну. Бродяги тепер відійшли на кілька кроків.
— Ну, що ви про це думаєте, Мегре?
— Думаю, що це дуже цікаво. У нас рідко нападають на бездомних бродяг.
Під аркою моста Марі, між двома кам'яними підпорами, вони побачили якусь нехитру споруду: достеменно собача халабуда. А втім було ясно, що принаймні якийсь час тут жила людина.
На обличчі Паррена з'явився вираз такого безмежного подиву, що Мегре не втримався.
— Таке можна побачити під кожним мостом. Навіть навпроти Палацу правосуддя.
— І поліція нічого не робить?
— Якщо її зруйнуєш тут, вона виросте в іншому місці. Слава богу, в Парижі не бракує мостів.
Стіни були збиті із старих ящиків, замість дверей висів шматок брезенту. Щоб тут лягти, треба було добряче скорчитися. Від брудної соломи, якогось ганчір'я та пожмаканих газет, що лежали долі, сильно тхнуло, незважаючи на постійний протяг.
Помічник прокурора гидливо скривив носа. Комісар нахилився і почав робити "огляд майна".
Старе іржаве відро з вибитим дном правило за піч. Всередині ще сіріла купка попелу. Поряд лежало кілька шматочків дров'яного вугілля, зібраного бозна-де. Під брудною ватяною фуфайкою, що правила за подушку, Мегре побачив щось подібне до потайної схованки: дві зацвілі скоринки хліба, шматок дешевої ковбаси з часником, а навпроти, в кутку, кілька книжок.
— "Мудрість" Верлена, — впівголоса прочитав комісар. — "Надгробні промови" Боссюе… Хм…
Поряд лежав пожовклий від сонця й дощу старий випуск якогось журналу. Ага, торішній номер "Вісника медицини". Безперечно, знайдено десь на смітнику.
Нарешті, вщент роздерта книжка, точніше, її друга половина: наполеонівські "Нотатки з острова Святої Єлени".
Слідчий Дансіже цілком поділяв подив представників прокуратури.
— Дивна бібліотека… — зауважив він.
— Навряд чи в нього була можливість вибирати, — відказав комісар.
У ногах, під соломою, було кілька одежин: сірий латаний светр з плямами фарби, що колись, мабуть, належав художникові; жовті тикові штани, повстяні пантофлі з дірками на підошвах, п'яти непарних шкарпеток. Нарешті, ножиці з відламаним вістрям.
— Він помер? — запитав помічник прокурора, який і досі тримався віддалік, немов боявся набратися бліх.
— Годину тому я дзвонив до лікарні… Він був іще живий.
— Його сподіваються врятувати?
— Намагаються… У нього проломлений череп, і, крім того, є небезпека, що почнеться запалення легень…
Мегре покатав туди й сюди поламану дитячу коляску — бродяга, певно, брав її з собою, коли йшов ритися на смітниках. Потім по черзі оглянув уважні обличчя бродяг, що мовчки стежили за представниками правосуддя. Деякі з них одверталися, інші отупіло кліпали очима.
Мегре показав пальцем на гладку жінку.
— Підійди-но сюди!
Коли б це сталося років тридцять тому, він би, мабуть, зміг назвати на ім'я кожного з них: тоді він служив у відділі охорони порядку і знав особисто мало не всіх паризьких бродяг.
Вони не дуже змінилися за ці тридцять років. Хіба що їх стало трохи менше.
— Де ти ночуєш?
Жінка посміхнулася до нього, немов хотіла його задобрити.
— Там, — відповіла вона, показуючи на міст Луї-Філіпа.
— Ти знаєш чоловіка, якого вночі витягли з води?
У неї було брезкле обличчя, з рота тхнуло. Склавши руки на животі, вона кивнула головою.
— Ми звали його Професором.
— Чому?
— Він був дуже вчений… Кажуть, колись він і справді був лікарем…
— А давно він живе під мостами?
— Давно…
— Скільки років?
— Не знаю… Я їх не лічу.
Гладуха вдоволено засміялася і відкинула з обличчя сіре пасмо. Коли вона мовчала, їй можна було дати років шістдесят. Зараз, з відкритим беззубим ротом вона здавалася значно старішою. Розмовляючи, вона раз у раз повертала голову до своїх друзів, неначе запрошувала їх у свідки.