Він, очевидно, гадав, що його ведуть до моста Марі, щоб відтворити на місці нічну пригоду, і здивовано звів брови, коли поліцаї зупинилися перед сірим будинком лікарні. Мегре не помітив на його обличчі жодних ознак занепокоєння.
— Дозвольте зайти? — звернувся він до старшої сестри.
Та пильно оглянула довготелесого фламандця і мовчки знизала плечима. Все це виходило за межі її розуміння — отож і не варто сушити собі голову.
Що ж до комісара, то для нього це була остання надія. Він перший увійшов до палати і, супроводжуваний, як і напередодні, поглядами хворих, попрямував до Професорового ліжка. За ним, частково затулений його огрядною постаттю, йшов ван Хутте, далі — Торанс.
Професор стрів Мегре апатичним поглядом, потім так само байдуже глянув на фламандця.
Той теж нічим не виказував свого хвилювання і, здавалося, терпляче очікував кінця цієї не зрозумілої для нього процедури. Сподіваної реакції не було.
— Підійдіть ближче, Йєф…
— Що вам од мене ще потрібно?
— Підійдіть сюди!
— Гаразд… А далі?
— Ви його впізнаєте?.
— Це він тонув, вірно я кажу? Тільки тоді в нього була борода.
— Однак ви його впізнаєте?
— Авжеж…
Затамувавши подих, Мегре вп'явся очима в обличчя бродяги, який знову спокійно подивився на нього і перевів погляд на фламандця.
Комісар міг би заприсягтися, що Келлер вагається. Минуло кілька хвилин, перш ніж мюлузький лікар опанував себе і знову спокійно глянув йому у вічі.
— А ви його впізнаєте?
Ледь помітна усмішка осяйнула його обличчя, в очах па мить спалахнули лукаві іскорки.
— Ні… — тихо проказав він, ледь ворухнувши губами.
Комісар відчув, як у ньому заклекотала безсила лють.
Тепер він був певний, що бродяга твердо вирішив мовчати.
— Це один із тих добродіїв, що витягли вас із води…
— Дякую, — ледь чутно промовив бродяга.
— І той самий, що розбив вам голову і потім кинув у воду…
Пауза. Професор застиг, жили самі очі.
— Отже, ви його й досі не впізнали?
Він розмовляв пошепки, але в палаті запала така тиша, що його, безперечно, чули хворі у протилежному кутку.
— Ви не хочете говорити?
Келлер не ворухнувся.
— Але ви здогадуєтесь, чому він на вас напав?
У його очах з'явився вираз подиву, змішаного з цікавістю. Він явно не сподівався, що комісар може щось про це знати.
— Це сталося два роки тому, коли ви ще ночували під мостом Берсі… Якось у грудні… Ви мене чуєте?
Той ледве помітно кивнув головою.
— Якось у грудні, серед ночі, ви стали свідком пригоди, в якій брав участь цей тип.
Келлер, здавалося, міркував, як йому повестися.
— Тієї ночі, — провадив далі Метре, — у воду штовхнули іншу людину, хазяїна баржі, поблизу якої ви ночували. Тільки його вже не витягли живим…
На обличчі хворого не здригнувся жодний м'яз.
— А зустрівши вас у понеділок на набережній Селестен, вбивця злякався, що ви заговорите…
Бродяга ворухнув головою. Його погляд зупинився на Йєфі ван Хутте. В ньому не було ні ненависті, ні докору, сама тільки цікавість.
Мегре зрозумів, що від бродяги він нічого більше не доб'ється, і коли старша сестра нагадала, що їхній час скінчився, він слухняно почвалав до виходу.
— Ну, що, далеко заїхали, комісаре?
Клятий фламандець мав рацію. В цій грі він переміг.
— Як бачите, я теж умію вигадувати казки…
— Замовч, падлюко! — з серцем кинув комісар і, обернувшись до Торанса, наказав: — Одведи його до Сюрте і чекай на мене.
Судовий слідчий Дансіже зустрів комісара на порозі свого кабінету і негайно подзвонив помічникові прокурора. Той не примусив довго чекати, і за кілька хвилин комісар почав свою розповідь, не пропускаючи жодної деталі. Його слухали уважно, слідчий весь час щось занотовував олівцем.
— Але ж у нас немає проти нього жодного доказу, — зітхнув він, коли комісар скінчив.
— Доказів справді немає…
— Хіба що час не сходиться… Але ж ви розумієте, будь-який досвідчений адвокат зведе цей аргумент до нуля…
— Знаю…
— Ви, може, сподіваєтеся добути визнання?
— На жаль, ні, — зітхнув комісар.
— Ви гадаєте, що бродяга мовчатиме й далі?
— Я певен цього.
— А як ви пояснюєте його позицію?
Це було важко зрозуміти людям, таким далеким від життєвої філософії тих, що ночують під мостами.
— Справді, дуже дивна позиція, — втрутився Паррен. — Адже він мало не віддав богові душу. На мій погляд, він мусив би…
На погляд помічника генерального прокурора, який мешкав у фешенебельних апартаментах в центрі Парижа з жінкою та дітьми, влаштовував партії в бридж по суботах, плазував перед начальниками і не помічав тих, хто стояв бодай на щабель нижче за нього, "бродяга, безперечно, мусив би поводитися інакше…".
Та у самого бродяги погляд був трохи інший.
— Все-таки є правосуддя…
Ще б пак! Але ті, що тулилися попід мостами в зимові ночі, марно силкуючись сховатися від морозу за купою старих газет, ті мали свою думку про правосуддя.
— Ну, а ви, комісаре, ви розумієте його?
Він не хотів казати "авжеж": це було б сприйнято як виклик.
— Річ у тім, що він не відчуває належної пошани до правосуддя… Крім того, він певний, що його життя не зміниться, незалежно від того, що станеться з фламандцем… Навіщо йому зайвий клопіт?
Цікаво, що сказали б вони, коли б довідалися, що колишній лікар Келлер, у якого вже були внуки, завжди носив у кишені скляні кульки, немов десятирічний хлопчисько?
— Він і досі вимагає зустрічі з консулом?
На цей раз запитання стосувалося Йєфа ван Хутте. І, зиркнувши на помічника прокурора, слідчий невпевненим голосом промовив:
— На даному етапі розслідування я, на жаль, не можу підписати ордер на його арешт… До того ж я не певний, що повторний допит дасть будь-які результати…
Що не кажи, йому не можна було відмовити в здоровому глузді!
— Отже…
Отже, як це добре знав Мегре ще до початку розмови, залишалося тільки відпустити фламандця на волю, висловивши свій жаль з приводу прикрого непорозуміння.
— Даруйте, комісаре, але становище таке, що…
— Я розумію…
Попереду було кілька неприємних хвилин. Таке траплялося не вперше, а надто коли він мав справу з людьми не дуже кмітливими.
— Прийміть мої пробачення, панове… — буркнув він, прямуючи до виходу.
— Прийміть мої пробачення, пане ван Хутте, — повторив Мегре у своєму кабінеті. Й уже іншим голосом додав: — А втім, ти розумієш, що я прошу вибачення лише заради форми. Для мене ти залишаєшся злочинцем, винним у вбивстві твого хазяїна Луї Віллемса та замахові на життя Франсуа Келлера… Можеш іти. Повертайся на баржу, там на тебе вже давно чекає жінка з дитиною. Бувай…