Черговий на комутаторі не міг приховати свого подиву, коли Метре раптом наказав:
— Дайте мені Сюренський шлюз…
— Шлюз?
— Так, шлюз. Хіба там немає телефону?
— Є. З'єдную…
Незабаром до телефону на тому кінці проводу підійшов доглядач шлюзу, і комісар назвав себе.
— Пробачте, ви, очевидно, реєструєте судна, що проходять вашим шлюзом? Мене цікавить самохідна баржа, що мала пройти ваш шлюз учора надвечір… "Зварте Зваан"… Це фламандська назва…
— Знаю, знаю… На ній два брати, тендітна блондиночка та дитина… Вони останніми прибули до шлюзу і вночі пройшли до нижнього б'єфу…
— Ви не можете сказати, де вона зараз?
— Стривайте… У них потужний дизель, і до того ж течія не досить сильна…
Мегре чекав, поки той щось підраховував, бурмочучи собі під ніс назви якихось міст і сіл.
— Якщо не помиляюся, вони могли пройти кілометрів із сотню і зараз допливають до Жюз'є… В усякім разі, вони вже, безперечно, проминули Пуасі… Все залежить від того, скільки часу вони простояли біля шлюзів у Бужівалі та Кар'єрі…
За кілька хвилин Мегре вже був у інспекторській.
— Хлопці, хто з вас знає Сену?
— Вниз чи вгору по течії? — почув він у відповідь.
— Вниз… У районі Пуасі… Можливо, трохи далі…
— Я, — обізвався один із інспекторів. — В мене є човен, і я щороку спускаюсь аж до Гавру під час відпустки… Пуасі я знаю, як п'ять пальців, там я залишаю свій човен.
Мегре і не здогадувався, що інспектор Нев'є, сіренький, хирлявий городянин, займається спортом.
— Візьміть машину… Ви будете мене супроводжувати…
Нев'є довелося, мабуть, трохи чекати на подвір'ї, бо комісара затримав інспектор Торанс, що саме повернувся з результатами проведеного дізнання.
— Собака справді здох у понеділок увечері, — підтвердив він. — Мадам Гійо досі плаче, коли згадує про це. Чоловіки поклали труп до багажника машини і повезли, щоб кинути в Сену… Їх бачили в кафе на вулиці Тюрен. Вони зайшли за кілька хвилин до закриття…
— Тобто о котрій годині?
— Це було після половини на дванадцяту… Гравці в карти вже закінчували останню партію, і хазяїн чекав, щоб опустити жалюзі… Мадам Гійо теж підтвердила, що її чоловік повернувся пізно, коли вона вже спала, і що він був добряче напідпитку… Вона кілька разів повторила, що він непитущий і випив лише тому, що був дуже схвильований…
Нарешті комісар і Нев'є вмостилися в машині, що помчала їх крізь лабіринт вулиць до Асньєрських воріт.
— Понад берегом Сени зараз далеко не проїдеш, — зауважив інспектор. — Ви певні, що баржа проминула Пуасі?
— Начальник шлюзу вважає, що так…
На дорозі, там і там, вже мелькали відкриті автомобілі; в деяких водії сиділи, пригортаючи однією рукою своїх супутниць. На подвір'ях люди саджали квіти, якась жінка в блакитній сукні годувала курей.
Мегре сидів, примружившись, і, здавалося, куняв, зовні байдужий до всього, що їх оточувало. Щоразу, як показувалася Сена, Нев'є говорив, що то за місце.
Річкою в обох напрямках пропливали численні баржі, великі і малі. На палубі однієї з них якась жінка прала білизну, друга стояла за кермом, а поруч, біля її ніг, примостився опецькуватий малюк.
У Мелані, де на якорі стояло кілька барж, Нев'є трохи загальмував машину.
— Пробачте, патроне, як ви сказали називається ця баржа?
— "Зварте Зваан"… Це означає "Чорний лебідь"…
Нев'є вийшов із машини і попрямував до гурту людей, що стояли на набережній. Мегре здалеку бачив, як вони жваво жестикулювали, показуючи руками в напрямку течії Сени.
— Фламандці пройшли тут півгодини тому, — оголосив інспектор, беручись за кермо. — Вони роблять по десять кілометрів на годину, а то й більше, так що зараз вони десь поблизу Жюз'є.
Лише за Жюз'є, біля острівка Монтале, показалася бельгійська баржа, що йшла вниз по течії.
Вони перегнали її на кількасот метрів, і Мегре, вийшовши з машини, став на березі. Не боячись здатися смішним, він заходився махати руками. За штурвалом із сигаретою в зубах стояв молодший ван Хутте. Він одразу впізнав комісара, щось крикнув у відчинений люк і зменшив швидкість. В ту ж мить з люка вигулькнула голова Йєфа, а далі й уся довга, незграбна постать.
— Мені треба з вами поговорити, — крикнув комісар, склавши долоні рупором.
Йєф жестами відповів, що нічого не чує через шум двигуна, і комісар, на мигах звелів йому зупинитися.
Навколо них простягалися голі порожні поля. Приблизно за кілометр від них бовваніли сірі й червоні черепичні дахи, білі стіни, бензоколонки, виблискувала золотом вивіска готелю.
Хуберт ван Хутте дав задній хід. Жінка також з'явилася над люком — видно, запитала в чоловіка, що сталося.
На баржі діялося щось дивне. Збоку могло здатися, що брати не розуміють один одного. Йєф показував вдалину, на село, певно, кажучи Хубертові, де зупинитися. Але той, стоячи за кермом, уже підводив судно до берега. Зрозумівши, що тепер уже нічого не вдієш, Йєф кинув чал, і інспектор Нев'є, як бувалий моряк, спритно підхопив його. На березі були кнехти для причалу, і за кілька хвилин баржа зупинилася.
— Якого біса вам ще потрібно? — загорлав фламандець, червоний од люті.
Між баржею та берегом було кілька метрів, але він навіть не збирався кинути місток.
— І хто це дав вам право ось так узяти й зупинити судно? Ви що, хочете спровадити нас на дно?
— Нам треба поговорити, — відповів Мегре.
— Ви мали змогу досхочу наговоритися в Парижі… Я сказав вам усе, що знав…
— У такому разі нам доведеться зустрітися в моєму кабінеті…
— Що?.. Ви хочете, щоб я повернувся до Парижа з повним трюмом шиферу?
Менш запальний Хуберт знаками просив брата заспокоїтися. Потім перекинув місток і вправно, як акробат, пробіг по ньому на берег, щоб закріпити.
— Даруйте, месьє, але він каже правду… Не можна зупиняти судно, де заманеться.
Мегре піднявся на борт, відчуваючи деяке збентеження. Він ще досі не знав, про що їх питати. Крім того, вони перебували в департаменті Сени-та-Уази, і згідно з законом провадити допити тут могла лише версальська поліція.
— Довго ви збираєтесь нас затримувати?
— Не знаю…
— Бо ми не згодні тут ночувати. Зараз ще можна за світ сонця дістатися до Манта…
— В такому разі, відчалюйте…
— Ви поїдете з нами?
— А чом би й ні?