— Ви почали розповідати про Габон…
— По-моєму, він хотів стати другим доктором Швейцером… Ви мене розумієте? Податися до джунглів, відкрити там лікарню і лікувати негрів — щоб якомога рідше зустрічатися з білими людьми, особливо з людьми своєї верстви…
— І йому знов не пощастило?
— Я, на жаль, не знаю подробиць, але він, здається, настроїв проти себе місцеву адміністрацію, а також хазяїв кількох великих компаній… Це все, що мені вдалося випитати у губернатора… І, можливо, через клімат, він почав усе більше пити… Не подумайте, що я кажу це з ревнощів, я ніколи його не ревнувала… Там, у Габоні, він жив у тубільній халупі з негритянкою, і, здається, в них були діти.
Мегре дивився на клітку з папугами, пронизану сонячним промінням.
— Йому дали зрозуміти, що в Габоні без нього можуть обійтися.
— Ви хочете сказати, що його вислали звідти?
— Схоже на те… Я не знаю точно, як це робиться, а губернатор говорив досить ухильно… В усякому разі йому довелося повернутися до Франції…
— Один із ваших приятелів бачив його на бульварі Сен-Мішель. Як давно це було?
— А, дочка вам і про це розповіла!.. Зауважте, цілковитої певності в мене немає… Чоловік із рекламними щитами начебто скидався на Франсуа і здригнувся, коли мій приятель назвав його на ім'я…
— Вони не розмовляли?
— Франсуа глянув на нього так, наче вперше побачив… Це все, що я знаю…
— Як я вже сказав вашій дочці, я зараз не можу просити вас прийти й опізнати його, бо все обличчя в нього забинтоване… Та як тільки йому стане краще…
— Вам не здається, що це буде надто тяжким випробуванням?
— Для кого?
— Для нього ж, певна річ!
— Але ми повинні бути певні, що це саме він…
— Я майже певна цього… Вже один цей шрам над оком… Пам'ятаю, це сталося якось у неділю, у серпні…
— Я знаю.
— В такому разі я не бачу, чим іще могла б бути вам корисна…
Мегре підвівся, йому хотілося якнайшвидше вийти на вулицю, щоб не чути тріскотні папуг.
— Сподіваюся, газети…
— Обіцяю вам, що газети писатимуть про це якнайменше.
— Я турбуюся не так за себе, як за свого зятя. Діловій людині завжди неприємно, навіть небезпечно, коли її ім'я… Зауважте, ми від нього нічого не приховували… Він все зрозумів і примирився. Може, все-таки щось вип'єте?
— Ні, дякую.
Але одразу на вулиці Мегре запитав Торанса:
— Ти часом не знаєш, де тут найближче кафе?.. Страх, як хочеться пити…
От би зараз пивця, холодного, з густою піною!
Кафе — затишне, як він того й хотів, — було зовсім поряд, але пиво, на жаль, виявилося тепле і несмачне.
4
— Список у вас на столі, — доповів Люка, котрий завжди відзначався ретельністю.
В кабінеті, залитому призахідним сонцем, Мегре побачив не один, а кілька списків, віддрукованих на машинці. У першому з них під рубрикою "Мотлох" був перелік речей, що становили рухоме та нерухоме майно Професора з-під мосту Марі: фанерні ящики, дитяча коляска, діряві ковдри, старі газети, жаровня, казанок, "Надгробні промови" Боссюе тощо. Все це було звалене тепер нагору в кутку лабораторії.
В другому списку був опис одягу, що його привезли з лікарні, і, нарешті, в третьому детально перелічували предмети, знайдені в кишенях потерпілого.
Та замість читати довгий список, комісар почав відкривати брунатний паперовий мішок, куди бригадир Люк склав весь дріб'язок. В цю хвилину Мегре являв собою досить кумедне видовище — так дитинча розв'язує пакуночок під різдвяною ялинкою, сподіваючись знайти в ньоиу бозна-які скарби.
Його увагу одразу привернув старий пом'ятий стетоскоп. Він вийняв його і поклав на стіл.
— Взято у правій кишені піджака, — прокоментував інспектор. — У лікарні мені сказали, що він зіпсутий.
Навіщо ж у такому разі Франсуа Келлер носив його при собі? Може, сподівався полагодити? Чи скоріше реліквію, останню ознаку своєї професії?
Потім на світ з'явився кишеньковий ножик з трьома лезами та штопором. Рогова ручка в нього була надтріснута. Це він також міг знайти десь на смітнику.
Далі комісар видобув із мішка берестову люльку з буком, перев'язаним дротиком.
— А це з лівої кишені, — пояснив Люка. — Вона дещо мокра…
Мегре машинально потяг носом.
— А тютюну немає? — запитав він.
— Кілька недокурків, вони на дні мішка. Од води вони стали справжньою кашею.
Можна було уявити собі, як Професор зупинявся на тротуарі, нагинався над недокурком сигарети, розгортав його і висипав у жменю ще крихітку тютюну. Хоча комісар цього й не виявляв, та йому було приємно довідатися, бродяга курив саме люльку. Ні пані Келлер, ні її донька не сказали йому про цю деталь.
Цвяшки, гвинтики. Навіщо вони могли знадобитися старому, який вже кілька років спав попід мостами, вкриваюсь старими газетами? Очевидно, він машинально поклав їх до кишені, знайшовши десь на звалищі, і завжди носив з собою, як носять талісман.
А втім, коли вже говорити про талісман, то за нього скоріше правили оці три скляні кульки, що відсвічували на сонці всіма кольорами веселки. Комісар взяв одну і якийсь час крутив у руці. Колись у дитинстві він теж любив бавитися такою іграшкою. Чого тільки не віддавали йому за неї сусідські хлопчаки?! Мегре підставив люльку під сонячний промінь і замилувався веселою грою різнобарвних полисків, майже не звертаючи вже уваги на решту Професорового майна: кілька монет та дві злиплі від води асигнації по п'ятдесят франків, знайдених у годинниковій кишені штанів.
— Ти взяв відбитки пальців?
— Звичайно, патроне. Всі хворі в палаті витріщилися на мене. Я був також в архіві, там їх звірили.
— Нічого… Келлер ніколи не мав справи ні з нами, ні правосуддям…
— Він уже прийшов до тями?
— Ні. Щоправда, очі в нього напіврозплющені, але, здається, він нічого не бачить. Дихання важке, з присвистом… Інколи стогне…
Перш ніж податися додому, він ще встиг переглянути поточні справи й підписати кілька паперів. Незважаючи на заклопотаний вираз обличчя, настрій у нього був веселий і безхмарний, подібний до того сонячного паризького дня. Невже лише випадково, виходячи з кабінету, він поклав собі в кишеню одну із скляних кульок? Був вівторок, день запіканки з макаронів. Меню інших днів змінювалося з тижня на тиждень, але невідомо чому щочетверга у Мегре подавали м'ясний бульйон, а щовівторка — макаронну запіканку з дрібно посіченою шинкою чи тонко нарізаними трюфелями.