Минуло кілька днів. Я прочитала Ернестові книжки, які знайшлись у мого батька. Писав він так, як і говорив, — ясно й переконливо. Абсолютна простота його викладу переконувала навіть тоді, коли ви не хотіли здаватися. Він мав справжній хист ясного викладу думки і був чудовим популяризатором. І все ж, попри той блискучий стиль, у його книжках було багато такого, що мені не сподобалось. На мою думку, він занадто випинав те, що він називав класовою боротьбою, антагонізмом між працею та капіталом, конфліктом інтересів.
Через кілька днів тато, сміючись, переказав мені думку доктора Гамерфілда про Ернеста. Ця думка зводилась до того, що Ернест — "зухвалий шмаркач, що дере носа, нахапавшись сяких-таких знань". Доктор Гамерфілд категорично відмовився надалі зустрічатися з Ернестом.
Зате епіскоп Моргауз, як виявилося, дуже зацікавивсь Ернестом і хотів нової зустрічі. "Дуже сильний молодик, — сказав він татові про Ернеста. — І повний життя. Але надто самовпевнений, надто самовпевнений".
Якось увечері тато знову привів Ернеста. А епіскоп уже гостював у нас, і ми з ним пили чай на веранді. Ернест ще перебував у Берклі, де він слухав спецкурс біології в університеті і багато працював над своєю новою книжкою "Філософія та революція"{15}.
Коли він зайшов, веранда враз стала неначе тісна. Не те, що він був дуже високий — на зріст він мав лише п'ять футів дев'ять дюймів, — але все якось наче меншало поряд з ним.
Вітаючись зі мною, він ніби трохи зніяковів, що якось не пасувало до сміливою погляду його очей і твердого впевненого потиску руки. Але й у цю мить його очі дивились упевнено й рішуче. Цього разу я прочитала в них запитання, а він знову, як і перше, довго не спускав з мене погляду.
— Я переглянула вашу "Філософію робітничого класу", — сказала я, і в очах йому блиснула радість.
— Сподіваюся, — відповів він, — що ви не забували, для якого кола читачів призначено цю книжку.
— Авжеж, і саме тому я буду сперечатися з вами, — сказала я, і це пролунало як виклик.
— Я також буду сперечатися з вами, пане Евергарде, — озвався епіскоп Моргауз.
Ернест знизав плечима потішено й узяв з моїх рук чашку чаю.
Єпіскоп уклонився мені, щоб я говорила перша.
— Своєю книжкою ви розпалюєте класову ненависть, — почала я. — Я вважаю, що хибно і навіть злочинно звертатися до ницих і брутальних інстинктів робітничого класу. Класова ненависть — це антисоціальне почуття і, мені здається, навіть антисоціалістичне.
— Не винен, — ніби на суді, відповів Ернест. — Ні в словах, ні в дусі того, що я будь-коли писав, класової ненависті немає.
— Які — вигукнула я і, діставши його книжку, розгорнула.
Він спокійно пив чай і усміхався, дивлячись, як я гортаю сторінки.
— Сторінка сто тридцять друга, — почала я голосно. — "Отже, на нинішній стадії соціального розвитку класова боротьба точиться між класом, що дає заробітну платню, і класом, що її одержує".
Я переможно глянула на нього.
— Але ж тут немає ані слова про класову ненависть, — усміхнувся він знову.
— Проте ви кажете: "класова боротьба".
— А це зовсім інша річ, ніж класова ненависть, — відповів Ернест. — І повірте мені, ми не розпалюємо ніякої ненависті. Ми тільки кажемо, що класова боротьба — це закон соціального розвитку. Ми не винайшли класової боротьби. Ми тільки пояснюємо її, як колись Ньютон пояснив силу тяжіння. Ми пояснюємо природу суперечності інтересів, що породжує класову боротьбу.
— Але ж ніякої суперечності інтересів не повинно бути! — вигукнула я.
— Отут я цілком згоден з вами, — відповів Ернест. — Це саме те, чого ми, соціалісти, домагаємося, — знищити суперечності інтересів. Дозвольте, я прочитаю інший уривок з цієї книжки. — Він узяв її й перегорнув назад кілька сторінок. — Сторінка сто двадцять шоста: "Епоха класової боротьби, що почалася з розкладу первісно-племінного комунізму і з виникнення приватної власності, закінчиться з усуспільненням приватної власності".
— Я не можу погодитися з вами, — втрутився до розмови епіскоп. Його бліде аскетичне обличчя ледь почервоніло, зраджуючи хвилювання. — Ви виходите з хибних засновків. Між працею та капіталом ніякої суперечності інтересів нема або принаймні не повинно бути.
— Дякую вам, — сказав Ернест цілком поважно. — Цими останніми словами ви вертаєте мене до мого засновку.
— Але чому неодмінно має бути суперечність? — допитувався епіскоп.
Ернест знизав плечима:
— Гадаю, тому що ми такими створені.
— Але ж нас створено зовсім, зовсім не такими! — вигукнув епіскоп.
— Ви маєте на увазі ідеальних людей? — спитав Ернест. — Людей богоподібних, саможертовних, котрих так мало, що їх не варт і до уваги брати? Чи людей звичайних, пересічних?
— Я маю на увазі людей звичайних, пересічних, — відповів епіскоп Моргауз.
— Отже, людей слабодухих, хибких, схильних помилятися?
Єпіскоп кивнув головою.
— Людей дріб'язкових, себелюбних?
Єпіскоп знову кивнув.
— Стережіться! — попередив Ернест. — Я сказав "себелюбних".
— Пересічна людина завжди себелюбна, — відважно ствердив єпіскоп.
— І прагне мати все, що тільки можна?
— І прагне мати все, що тільки можна. Прикро, але це правда.
— Тоді ви впіймались, — Ернестові зуби клацнули, наче пастка. — Зараз я вам це доведу. Візьмімо, наприклад, людину, що працює у вуличному транспорті.
— Вона не могла б працювати, якби не було капіталу, — перебив його епіскоп.
— Слушно, але ж і ви погодитеся, що капітал загинув би, коли б не було робітників, що забезпечують йому дивіденти?
Єпіскоп змовчав.
— Чи ні? — наполягав Ернест.
Єпіскоп кивнув головою.
— Тоді ми з вами сквитались і можемо почати спочатку, — спокійним, діловим тоном сказав Ернест. — Робітники, що працюють у вуличному транспорті, дають підприємцям свою працю. Акціонери дають капітал. Об'єднаними зусиллями праці й капіталу виробляється нова вартість, нові гроші{16}. Ці гроші вони розподіляють між собою. Ту частку, яка припадає капіталові, ми називаємо дивідендом. Ту ж, яка припадає робітникам, — заробітною платнею.
— Ну то й що? — перебив його єпіскоп. — 3 якої речі той розподіл не може бути дружній?
— Ви вже забули те, на чому ми з вами допіру погодилися, — відповів Ернест. — Ми погодились на тому, що пересічна людина себелюбна. Така вже вона е. А ви злітаєте за хмари й збираєтесь розподіляти прибутки не між тими людьми, які є, а між тими, які лишень мали б бути. Повернімось на землю Робітник, як людина себелюбна, бажає одержати від розподілу якнайбільше. Капіталіст, як людина себелюбна, бажає того ж самого. Коли ділити є не дуже багато чого, а обидві сторони хочуть мати все, що тільки можна, — неминуче виникає суперечність інтересів. Оце й є суперечність між працею й капіталом. Ця суперечність непримиренна. Доки існують робітники й капіталісти, вони будуть гризтися за розподіл. Якби ви сьогодні були в Сан-Франціско, вам довелося б іти через усе місто пішки. Всі трамваї стоять.