Погрозливий гомін знову пролунав у залі. Чоловіки схвально, ніби заспокоєно закивали головами один до одного. Обличчя їхні стали тверді й суворі. Це знову були бійці.
— Але не комариним гудінням задушимо ми ведмедя, — провадив далі містер Віксон холодно. — Ми зацькуємо його. Ми не відповідатимемо йому словами. Ми дамо відповідь мовою куль. Влада належить нам. Цього ніхто не може заперечити. Силою цієї влади ми й збережемо своє панівне становище.
Він раптом обернувся до Ернеста. Момент був драматичний.
— Це й є наша відповідь. Ми не гаятимемо на вас слів. Коли ви простягнете ваші хвалені дужі руки по наші палаци і по нашу розкіш, ми покажемо вам, що таке сила. В громі гармат і свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь{44}. Ми розчавимо вас, революціонерів, утопчемо вас у землю своєю п'ятою. Світ наш! Ми його володарі, і нашим він залишиться. Що ж до армії трудящих, про яку ви тут говорили, то вона завжди лежала в багні з самого початку історії, а історію я читав уважно. І в багні вона лишатиметься, доки влада в наших руках. Влада! — ось слово, якому немає рівних. Не бог, не багатство, — влада! Вдумайтеся в це слово, відчуйте його смак! Влада!
(Наводимо цікаве визначення слова "картеч" з "Лексикону циніка" (1906 p.), що його написав Амброз Бірс[26], відомий мізантроп того часу. "Картеч — аргумент, який майбутнє готує у відповідь на вимоги американських соціалістів".)
— Оце і є відповідь, — спокійно сказав Ернест. — Єдина відповідь, яку можна було дати. Влада. Це те, чого хоче домогтися робітничий клас. Ми знаємо, добре знаємо, з гіркого досвіду, що ніякі заклики до справедливості, права й гуманності не зворушать вас. Ваші серця затверділі, як та п'ята, що нею ви топчете бідняків. І ми знаємо ціну владі, тому й боремося за неї. Ми завоюємо її на виборах і заберемо від вас…
— Невже ви сподіваєтеся, що ми добровільно відмовимось від влади, якщо вам навіть пощастить здобути більшість на виборах? — урвав його містер Віксон.
— Ми готові й до цього, — відповів Ернест. — Тоді й ми дамо вам відповідь мовою куль. Влада, казали ви, це слово, якому немає рівних. Хай буде так. І якщо в той день, коли ми завоюємо більшість на виборах, ви не віддасте нам влади, здобутої мирним конституційним шляхом і спитаєте, що ж ми збираємось робити, — ми дамо вам свою відповідь. У громі гармат, у свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь. Вам не сховатися від нас. Це правда, що ви уважно читали історію. Правда й те, що армія трудящих з давніх-давен живе в багні. Так само правда, що вона залишатиметься там, доки ви і ваші наступники триматимете владу в своїх руках. Тут я згоден з вами, як згоден і в іншому: останнє слово належатиме силі, яка завжди все вирішувала. Це класова боротьба. Так само, як колись ваш клас повалив старе феодальне панство, мій клас, робітничий клас, повалить вас. Коли ви познайомитеся з біологією і соціологією так само уважно, як вивчали історію, ви побачите, що цей кінець неминучий. Байдуже, коли це станеться — через рік, через десять або через тисячу років, — усе одно ваш клас буде повалено. І це зробить сила. Сила приведе нас до влади. Ми, борці робітничого класу, добре вдумалися в це слово, відчули його, воно дзвенить у всьому нашому єстві. Влада! Слово, якому немає рівних.
Так скінчився вечір з філоматами.
Розділ VI
ТІНІ МАЙБУТНЬОГО
Саме в той час над нами зачорніли перші хмари, ознаки прийдешніх грізних подій. Ернест уже не раз перестерігав тата, що його можуть спіткати прикрощі, коли він запрошуватиме до себе соціалістів та відвідуватиме їхні збори. Але тато тільки сміявся з цих застережень. Що ж до мене, то я багато чого дізналася з тих зустрічей із лідерами й теоретиками робітничого класу. Тепер я бачила другий табір. Я захоплювалася самовідданістю і благородним ідеалізмом цих людей, хоч мене й брав страх перед величезною кількістю філософської та іншої наукової літератури про соціалізм, що мені відкрилася. Я вчилася швидко, але не настільки швидко, аби зрозуміти, яка над нами нависла загроза.
Тривожних ознак було багато, але я не звертала на них уваги. Місіс Пертонвейт і місіс Віксон, що мали величезний вплив на громадськість нашого університетського міста, наприклад, почали ширити чутки, ніби я надто вільнодумна молода особа, з надміру великими претензіями і з неприємною звичкою стромляти носа куди мене не просять. З огляду на мої розвідини у справі Джексона, те видалось мені цілком природним; але я недооцінила ваги тих чуток, що походили від двох усемогутніх законодавиць нашої громадської думки.
Я помітила, що декотрі з моїх знайомих почали уникати мене, тільки я пояснювала це тим, що серед людей нашого кола всі засуджують мене за майбутній шлюб з Ернестом. Аж згодом Ернест ясно показав мені, що така поведінка не була мимовільна, що за нею ховалися пружини добре організованого керівництва. "Ти дала притулок ворогові свого класу, — сказав він. — І не тільки притулок — ти віддала йому своє кохання, саму себе. Цим ти зрадила свій клас. Не думай, що тобі пощастить уникнути кари".
Ще до цієї розмови мій тато, якось повернувшись додому, застав у мене Ернеста. Я враз помітила, що тато роздратований — по-філософському роздратований. Він рідко сердився по-справжньому, але певну міру контрольованого гніву собі дозволяв, називаючи це душевною гімнастикою. Якраз у такому стані ми й побачили його тоді.
— Як це вам подобається? — спитав він. — Я мав честь снідати з самим Вілкоксом.
Вілкокс був ректор нашого університету, старезний дідуган. Його висхлий мозок був напханий тривіальними істинами, модними років сорок тому.
— Мене зумисне запрошено, — оголосив тато. — По мене послали.
Він хвильку помовчав, а ми чекали, що він скаже далі.
— О, звичайно, це було зроблено дуже делікатно. Але я дістав догану. Я! Від цієї старої мумії!
— Закладаюсь — я знаю, за що ви її дістали, — сказав Ернест.
— І за три рази не відгадаєте, — засміявся тато.
— Відгадаю зразу, — заперечив Ернест. — А сказати правду, й не відгадаю, а лише зроблю висновок. Вам оголошено догану за вашу поведінку поза службою.