З рукопису видно, що Евіс Евергард закінчила свої спогади напередодні Другого повстання. Саме тому в її записках немає ні слова про його трагічний кінець. Ясно, що вона сподівалась надрукувати їх зразу ж після повалення Залізної П'яти і таким чином віддати належне пам'яті й заслугам свого недавно загиблого чоловіка. А тоді сталася жахлива катастрофа, і вона в хвилину небезпеки, перед утечею чи то арештом, сховала рукопис у дуплі старого дуба в Вейк-Робін-лоджі.
Про дальшу долю Евіс Евергард ми нічого не знаємо. Напевне, її стратили найманці Залізної П'яти; а вони, як відомо, ніколи не вели обліку своїх незліченних жертв. Але, ховаючи рукопис і готуючись до втечі, Евіс Евергард навіть гадки не мала, якого жахливого розгрому вже зазнало Друге повстання. Вона не могла передбачити й того, що важкий та кручений шлях суспільного розвитку приведе в подальших трьох сторіччях до Третього й Четвертого повстань і ще багатьох героїчних виступів трудящих — поки нарешті робітничий клас здобуде остаточну перемогу в усьому світі. їй і на думку не спадало, що ці її записки, данина кохання до Ернеста Евергарда, цілих сім довгих сторіч пролежать у дуплі вікового дуба.
Ентоні Мередіт[20]
Ардіс
27 листопада 419 р. ери Вселюдського братерства.
Розділ I
МІЙ ОРЕЛ
Лагідний літній вітрець шелестить у глиці могутніх секвой, грайлива Дикунка ніжно дзюрчить по мохуватому камінні. Пурхають у сонці метелики, звідусюди лине дрімотне гудіння бджіл. Така тиша і спокій навколо — а я за думками й тривогою не знаю, де дітись. Саме тиша й не дає мені спокою. Вона здається якась нереальна. Все затихло, але це тиша перед бурею. Я напружую слух і всі свої чуття, щоб уловити наближення цієї неминучої бурі. О, якби лиш не почалась вона передчасно! Аби лиш не передчасно!{1}
Чи ж диво, що я така тривожна? Все думаю й думаю, і не можу відігнати тих думок. Мені так довго довелося бути в самому вирі життя, що спокій і тиша пригнічують мене. Я не можу збутися думок про той шалений ураган смерті й руйнації, що ось-ось має вибухнути. Я ніби знову чую крики жертв, ніби знову бачу те, що бачила недавно на власні очі{2},— як калічать і нівечать прекрасну, ніжну людську плоть, як люте насильство розлучає душі з їхніми гордими тілами. Отак ми, нещасне поріддя людей, нищили самі себе, щоб через насильство, кров і хаос пробитися до своєї мети, назавжди встановити на землі мир і щастя.
І ще — я тепер самотня… Коли я не думаю про те, що має бути, то згадую те, що було і вже не вернеться, — мого орла, що на крилах невтомних злітає до того, що завжди було його сонцем — до полум'яного ідеалу людської волі. Несила сидіти склавши руки і чекати великої події, яку він покликав до життя, хоч сам її вже не побачить. Усю свою силу і саме життя віддав він за цю справу. Це плід його праці, витвір його рук{3}.
Тому ці важкі й тривожні дні чекання я хочу присвятити нам'яті мого чоловіка. Є багато такого, про що з усіх, хто знав Ернеста, можу розповісти лише я одна. А таку величну постать навряд чи можна вславити надміру. Ернест був людиною великої душі, і коли я в своїй любові до нього забуваю за особисту втрату, то найдужче болить мені те, що його немає з нами, що він не побачить світанку нового дня. Ми переможемо напевне. Ернест будував надто міцно, щоби його будова могла завалитися. Горе Залізній П'яті! Близько час, коли людство випростається й скине її з себе. Щойно пролунає заклик, повстануть робітничі маси всього світу. Історія ще не бачила нічого подібного до цього повстання. Єднання робітників усіх країн забезпечене. Це буде перша міжнародна революція, що охопить весь світ{4}.
Я вся, як бачите, перейнята тим, що насувається на нас. Дні й ночі я жила тільки цим, жила так довго, що воно завжди у мене на думці. Тому, згадуючи чоловіка, я не можу не думати й про це. Він був душею цієї справи, тож як можу я відокремити його від неї в своїй думці?
Як я вже казала, є багато такого, що лише я можу розповісти про Ернеста. Всім відомо, що він тяжко працював для Революції і багато страждав. Але яке то було страждання і яка надлюдська праця, знаю тільки я сама. Я була з ним останні двадцять повних тривоги років. Я бачила його терпіння, невтомні зусилля і безмежну відданість тій справі, за яку лише перед двома місяцями віддав він життя.
На цих сторінках я спробую просто і послідовно розказати про те, як Ернест Евергард увійшов у моє життя, — про свою першу зустріч із ним, про те, як зростав він у моїх очах, аж поки я сама стала часткою його істоти, як він перевернув усю мою долю. І тоді ви, можливо, побачите його моїми очима. Я хочу, щоб ви пізнали його так, як пізнала я, — в усьому, опріч хіба рис, надто інтимних і дорогих мені, аби розповідати про них.
Уперше я побачила Ернеста в лютому 1912 року. Мій батько{5} запросив його до нас на обід. Жили ми тоді в Берклі, у власному будинку. Не можу сказати, що моє перше враження від Ернеста було дуже сприятливе. Ернест був один з багатьох гостей на тому обіді, і у вітальні, де ми зібрались, чекаючи, поки зійдуться всі запрошені, видавався досить химерною появою. Тоді в нас зібравсь, як жартома казав тато, "синедріон", і серед гурту священиків Ернест, звичайно, виглядав не на своєму місці.
Перш за все вбраний він був не до лиця. Готовий костюм з темного сукна сидів на ньому якось недоладно. Йому взагалі не можна було носити одяг, куплений готовим. Сукно напиналося на його м'язах, а поміж широкими плечима бралося зморшками. Шия в нього була могутня, як у боксера{6}. То ось який він, цей "соціальний філософ" і колишній коваль, нове відкриття мого тата, подумала я. Своїми випнутими м'язами й бугаячою шиєю він і справді скидався на коваля. Знов самородок, ураз наліпила я етикетку. "Сліпий Том"{7} робітничого класу.
Але як він стиснув мені руку! Його потиск був твердий і сильний, своїми чорними очима він сміливо дивився на мене — занадто сміливо, здалося мені. Бачте, тоді я ще була цілком дитина свого класу, і класовий інстинкт був у мені дуже сильний. Така сміливість з боку людини мого кола була б майже непрощенна. Пригадую, що тоді я мимохіть спустила перед ним очі й відчула справжню полегкість, коли, поминувши його, звернулася з привітанням до епіскопа Моргауза — мого улюбленця, приємного й поважного чоловіка середніх літ, що вродою й добрістю скидався на Христа, а до того ж був дуже інтелігентний.