Одного разу, як уже надто тяжко налягло на мене те відчуття, що мій маленький світ, та й увесь великий світ, завалюється, я подумала була, що винен в усьому Ернест: "Як спокійно й щасливо жили ми, поки його не знали!" Та за мить я вжахнулася цієї думки як відступництва від правди, і Ернест постав перед моїми очима мов ясночолий апостол істини, що з безстрашністю янголів господніх бореться за правду й справедливість, бореться, щоб допомогти бідним, самотнім і пригніченим. І тоді я згадала Христа. Він теж боронив бідних і пригнічених, повставши проти влади священиків та фарисеїв. Згадала про його смерть на хресті, і серце моє стислося з болю за Ернеста. Невже й він, із усією своєю мужньою силою, з голосом, мов бойова сурма, рокований на розп'яття?
І в цю мить я збагнула, що кохаю його, що нема в мене бажання сильнішого, ніж бажання дати йому щастя. Я подумала про його життя. Яке воно суворе й безрадісне! Я згадала про його батька, що мусив брехати й красти заради сім'ї, поки не вмер від надсильної праці. А як він сам мусив іти на фабрику десятирічним хлопчиком! Моє серце аж рвалося від палкого бажання обняти його, пригорнути його голову до своїх грудей, цю голову, змучену від стількох думок, і дати йому спочинок, тільки спочинок, полегкість і забуття хоч на короткий час.
Полковника Інгрема я зустріла на церковному прийомі. Я була знайома з ним уже багато років і добре знала його. Я спіймала його в куті, за пальмами й фікусами, хоч він і не здогадувався, що спіймавсь. Говорив він зі мною, як звичайно, весело і гречно. Це був приємний чоловік, дуже делікатний і тактовний. Своєю аристократичною зовнішністю він виділявся серед нашого товариства. Поруч з полковником Інгремом навіть поважний ректор університету здавався незграбний і непоказний.
Але виявилося, що становище в полковника Інгрема таке саме, як і в малописьменних робітників. І він був прив'язаний до колеса машини. Ніколи не забуду, як він змінився, коли я згадала про справу Джексона. Добродушну усмішку неначе вітром звійнуло. Випещене обличчя раптом злісно перекривилося. Я злякалась — як тоді, коли несподівано вибухнув гнівом Джеймс Сміт. Але полковник Інгрем не вилаявся. Тільки й різниці між ним та заводським майстром. Де й поділась Інгремова славлена дотепність. Він мимоволі кидав погляди в різні боки, шукаючи, куди втекти. Проте між пальмами й фікусами він був наче в пастці.
Полковник не стямився з роздратування, зачувши саме ім'я Джексонове. Чого це я згадую про ту справу? Якщо це жарт, то йому мій жарт не подобається. Це несмак і нетактовність. Хіба мені невідомо, що в професії адвоката на особисті почуття не зважається? Такі почуття він залишає дома. У своїй конторі він дає волю лише професійним почуттям.
— Чи належалось Джексонові відшкодування за каліцтво? — спитала я.
— Авжеж, — відповів він. — Тобто я особисто вважаю, що належалося б. Але до юридичного боку справи моя особиста думка зовсім не стосується.
Розгубленість його вже миналась, і він знову ставав по адвокатському спритний на язик.
— Хіба сила закону не в тому, що він служить справедливості? — спитала я.
— Сила закону в тому, що він служить силі,— усміхнувся він, відповідаючи мені каламбуром.
— І все ж ми сподіваємося від закону справедливості.
— Оце ж бо й є парадокс, що кожен дістає по справедливості.
— Це ви вже з професійного погляду кажете? — спитала я.
Полковник Інгрем почервонів — так, почервонів! — і знову неспокійно озирнувся, видимо шукаючи шляху для втечі. Але я, стоячи йому на дорозі, й не думала вступатися.
— Скажіть мені,— попросила я, — коли хто приносить свої особисті почуття в жертву професійним, чи не слід це кваліфікувати як свого роду духовне самоскалічення?
Відповіді я не дістала. Адвокат безславно кинувся навтьоки, перекинувши пальму.
Далі я спробувала звернутись до газет. Я написала спокійний, стриманий, об'єктивний виклад справи Джексона. В ньому я не звинувачувала нікого з тих, із ким мені довелося розмовляти. Я їх навіть не згадувала. Було описано самі лігше факти: довгі роки Джексонової праці на фабриці, його спроба врятувати машину від аварії, нещасливий випадок і нинішнє злиденне становище каліки. Я надіслала свого дописа в три місцеві газети. Вони відмовились надрукувати його; два журнали так само.
Тоді я звернулася до Персі Лейтона. Випускник нашого університету, він недавно почав працювати репортером в одній із згаданих газет. Він лише осміхнувся, коли я його спитала, чому газети замовчують усяку згадку про справу Джексона.
— Редакційна політика, — сказав він, — Ми тут нічого не вдіємо. Це залежить цілком від видавців і редакторів.
— А звідки така політика?
— Всі газети якнайтісніше зв'язані з корпораціями, — почула я на відповідь. — Тому, якби ви навіть оплатили свою інформацію, як оголошення, її однаково не вмістили б у газеті. Якби хтось із газетних працівників спробував нишком пропхати такий матеріал, його негайно потурили б з газети. Цього б не надрукували, навіть якби ви заплатили вдесятеро, ніж за оголошення.
— А в чому ж полягає ваша власна політика? спитала я його, — Чи, може, ваш обов'язок — фальшувати правду з наказу видавців, які своєю чергою роблять те, що наказують їм корпорації?
Він на хвилину зніяковів, але враз викрутився зовсім по-хлоп'ячому:
— Мене це не обходить. Сам я неправди ніколи не пишу, отже, моє сумління чисте. Ну, а в щоденній роботі, звісно, трапляється багато неприємного. Така вже наша професія.
— Але яг ви, мабуть, сподіваєтесь колись посісти крісло редактора. Тоді ви теж провадитимете таку політику?
— На той час я вже буду досить загартований для цього, — відповів він.
— Ну, в такому разі, поки ви ще не встигли загартуватися, скажіть мені, що ви самі думаєте про цю політику видавців і редакторів?
— А нічого не думаю, — швидко відповів він, — Хто хоче досягти успіху в журналістиці, не повинен дуже брикатися. Це я вже добре втямив.
І по-старечому поважно покивав головою.
— А як же правда і справедливість? — наполягала я.
— Ви не розумієте цієї гри. Якщо вдається домогтись успіху, значить, усе правильно й справедливо. Хіба не ясно?