— Козак ще сидить?
— Та сидить. Такі вам речі оповідає, що аж страх! Каже, що єго донька — та, знаєте,— вийшла заміж за великого пана там за морем. Тілько, каже, той єї чоловік тепер хорує.
— І ви тому вірите? Він то вже давно говорить.
— Та як не вірити? Присягається! Листи дістав... Ще, каже, паном буде.
— Ну-ну, заким стане паном, викиньте єго за двері! Випив що?
— Випив два келишки і сидить.
— Кажіть єму, най іде додому. Мені більше світла випалиться, як він вип'є. І пізно вже. Ага, а закличте мені ще Криворукого із стайні, най дров доложить до груби, бо ту зимно. А дурнуватий Антошко де?
— Спить.
Добра хвиля минула, як у сінях почулося ступання спершу Козака і Чайчихи, котрі відходили додому, а відтак Криворукого. Він помалу отворив двері, замкнув і станув коло них. Мошко піднявся з-за стола і глянув на Криворукого.
— Худоба напоєна?
— Напоєна.
— Коням оброку дав?
— Дав.
— Принеси ще дров і докинь до груби... Ну, чого стоїш і дивишся, як вовк?
— Та я нічо,— і Криворукий пішов по дрова.
За хвилю прийшов з полінами і докинув дров до груби. Зільбер уже розбирався і клався в ліжко.
— В алькирі також докинути дров? — спитався Криворукий.
— Не треба, там грані досить,— говорив Зільбер, простягаючись у ліжку.— Подивися там, може, час заткати грубу! Загаси потім свічку і забирайся спати. Двері позамикані ?
— Позамикані...
— Ну, пам'ятай же собі, бо як що пропаде, то нажену!
— Добре, добре! — відповів Криворукий якимсь гробовим голосом, пішов в алькир, і хоч грані було ще багато в грубі, заткав її, лишив двері від алькиря отворені, згасив свічку, ту, де Мошко спав, і вийшов з хати.
Мошко скоро захропів; перемерз був троха в Дуброві, провітрився добре, находився і тепер смачно спав.
Криворукий вийшов затилками з коршми. В руках мав спору бляшанку. Заглянув знадвору в кухню, де спала вже наймичка, постояв хвилю і пішов у стайню. Подумав тут хвилю на порозі, зайшов у середину, вийшов звідтам у дранім кожусі, вже без бляшанки, примкнув двері, підійшов під вікно кімнати, де спав Мошко, подивився і знов постояв хвилю.
Відтак скоро, як тілько міг, вибіг на дорогу і пішов повагом в середину села. Він трясся від зимна.
В Заліссі було темно. Вправді ту і там мерехтіли звізди на небі, але світла від них не було багато; здавалося, що білий сніг на дорозі блистів ясніше, як ті зорі.
Було темно і тихо. Колись, доки церква була, то коло неї вночі відзивалися вартівники. Відтак ночували коло гро-мэдського дому, де була каса. Тепер ті гроші були в судовім депозиті — не було чого пильнувати: ані церкви, ані каси... Славна поліція громадська в Заліссі безпечністю цілого села від огню не дуже журилася — і Криворукий був переконаний, що вартівники десь сплять.
Але він про них і не думав багато, пристанув лиш раз на дорозі, послухав і, не почувши нічого, ступав дальше. Він ішов до своєї хати. Застав її замкнену. Сперся о приспу, звернений лицем до маленького вікна, і водив безрадно рукою по чолі.
— Жінко, отвори! — відізвався по хвилі, застукавши у вікно.
— А хто там? — почувся голос з хати.— Ага, то ти!
Заскрипіли двері хатні і сінешні, і Криворукий увійшов до хати.
— Чого ж ти так пізно? — питається єго жінка і ховається чимскорше на піч.
— Отак, спати не міг... Маєш чим засвітити?
— Нема, каганець вийшов. Засвіти скалку, сірка на комині.
— Я маю при собі... А що діти? — питається Криворукий, сідаючи потемки біля вікна.
— А що ж би? Голодні.
— Я приніс тобі шістку,— дав мені попів панич,— на, маєш! Купи завтра дітям бараболі.
Криворукий підійшов до груби і подав жінці напотемки шістку. Усів знову на лавку і мовчить. Жінка також мовчить.
В хаті темно, діти сплять: одно на припічку, друге на печі коло матері, третій, хлопець Михась, на ліжку.
— А шо Михась? — починає знову Криворукий.
— Га?~
— Михась, питаюся, вчиться?
— Вчиться. Професорка щодня єму дає їсти. Єму ще найліпше... Ти чо' не кладешся спати?
— Не можу.
Мовчанка. За хвилю жінка вже сопе так, як би спала. Криворукий засвічує скалку і держить її в руках. Жінка піднімає голову і дивиться:
— Чого ти собою шибаєш? Не поклав би ся та спав каменем! П'яний ти, чи що?
— Ні, не п'яний; адже ти знаєш, що я тепер не п'ю...
— Опам'ятався тепер, коли вже пізно... Ой, п'янице, п'янице, зав'язав ти мені світ!.. А ти чого там коло Михася шукаєш?
Криворукий стояв коло ліжка із горючою скалкою в тремтячій руці і дивився на хлопця. Хлопець застогнав крізь сон, закліпав очима, бо світло разило єго, обернувся на другий бік і спав дальше.
— Чого шукаєш? питаюся,— говорила жінка на грубі.
— Хочу на діти подивитися. Я їх три дні не бачив.
— Не мав коли, та тепер! Здурів чоловік, чи що? Криворукий оглянув ще дитину на припічку, виліз
на лаву, подивився на дитину на печі і на жінку.
— Ні, присяй богу, ти нині п'яний! Геть мені, п'янице, з хати! Я рада, коли тебе не бачу!
— Не кричи, жінко, нема чого! Я зараз іду.
Криворукий зліз з лавки; скалка вже гасла в єго руках. Блисло ще раз тускле світло по хаті і погасло. Криворукий кинув ще оком довкола, відтак недогарок скалки затоптав ногою на землі, перехрестився тихцем до образів і станув у дверях.
— Ну, стара, я вже йду до коршми спати.
— А йди собі в трістє на зломану голову!
— А дітей мені пильнуй! Жінка мовчить.
— Чуєш?
— Та чую, чую.
— Будь здорова!
— Іди собі до чорта, не при дітях згадуючи... Криворукий вийшов в сіни.
— А хату не забудь замкнути!
— Ну-ну, не бійся; таких маєтків призбирав ти, що нема що замикати; не злакомиться жоден злодій. Замикай двері, бо зимно!
Криворукий замкнув хатні і сінешні двері і вийшов на подвір'я. Подивився ще раз на свою хату і вийшов на дорогу. Прийшовши під коршму, застукав сильно у вікно кімнати, в котрій спав Мошко. Ніхто не відзивався. Крізь вікно видко було тілько догоряючу грань у печі. Тоді він нишком через сіни закрався до сеї кімнати, отворив двері і станув. В хаті був великий чад з печі в алькирі. Мошко спав. Криворукий замкнув ще й другу піч, стояв хвилину і дивувався, що ніхто не відзивається. Постояв і вийшов.
Приніс із стайні бляшанку і поставив її в куті коло дверей пивниці, що находилася в великих сінях, де часом заїздили вози на ніч. В тій пивниці стояли бочки з горівкою і пивом. Криворукий приніс ще околіт соломи, поклав єго на двері пивниці і зляв єго горівкою з бляшанки. Воня міцної горів-ки розійшлася по сінях.