Серна стояла справді хвилинку поміж деревами, дивилася на переїжджих, але небавом скочила і щезла в корчах. Мабуть, дзвінки налякали її найбільше.
— Пора би вже нам завертати додому, вже смеркається,— казала Маня.
Микола завернув додому.
— Мені справді зовсім перестала голова боліти.
— І які ви рум'яні зробилися на лиці! Отак ви гарно виглядаєте!
Дівчина видивилася на Левицького:
— А, звичайно, то ні, правда?
— Хто ж вам се каже?
— Ви самі!
— Хочете, видко, компліменту. Сказати вам?
— Ні, ні, не хочу. Але правда, що є кращі від мене?
— Є, розуміється...
— Брр, які ви нечемні! — засміялася дівчина.— Хто ж так говорить панні?
— Скиньте мене за то в рів, нехай мене вовки з'їдять...
— Ні, не скину, було би шкода... Передусім я би нудилася ще гірше, як нуджуся, а так є з ким поговорити. Знаєте, пане Левицький, тоді як ми вас стрінули на цвинтарі вліті, ви мені видалися якимсь таким мовчаливим, занадто поважним... Як мені і не до сміху було, а та — даруйте за слово — надутість у молодого чоловіка видалася мені тоді надто претензіональною.
— А тепер як про мене думаєте?
— Тепер думаю, що годі на перший вид чоловіка судити. Ви казали раз,— я собі то затямила, бо то був комплімент (Маня при тім значущо усміхалася) — що є люди, до котрих відразу мається довір'я... Такою ніби-то маю бути я. Ну, видите, про вас я такої думки відразу не мала. Я була вам вдячна за співчуття по смерті матері, але... тепер бачу, що ви можете й подобатися.
— Кому?
— Навіть паннам, хоч ви їх не любите...
— Навіть паннам! — повторив Славко.— Чи то найвища інстанція для молодих мужчин? Я думаю, що ми, мужчини, не дуже повинні гордитись тоді, коли подобаємося паннам... нашим паннам. Ви повинні знати, хто їм найбільше подобається?
— Хто ж такий?
— Мужчина молодий, пристойний і заможний. Може бути при тім чоловік безхарактерний і глупий, аби лиш добре гуляв, умів правити компліменти і анекдотами сипав — вже він паннам мусить подобатися і може собі вибрати хоч яку...
— Красне поняття про нас! — відповіла Маня.— Розчарувалися при одній панні і вже всіх судите однаково. То не справедливо. Ви не знаєте дівчат!
— Розуміється, суджу о стілько, о скілько знаю.
— Але ж ви їх зовсім не знаєте!
— Всіх, певно, ні, але кількадесять знаю з різних сторін і різних родин. Ви знов, пані, не думайте, що всі такі, як ви. Коли ви кажете, що я можу паннам подобатися, то хочу вірити, що чей добрими своїми прикметами, характером.
— Коли б не ті добрі прикмети, то я з вами і слова не говорила би, пізнавши вас. Я мушу обстати за дівчатами: лише бідній подобається заможний — се ж зовсім природне.
— Перепрошаю, хочете, може, дальше сказати: лише неосвіченій подобається мудрий... Як же вона ту мудрість може оцінити? Інстинктом вгадує?
— Почекайте, пане: бідна хоче позбутися біди, неосві-чена цілком певно відчуває свою нижчість і може бути тілько горда на розумного чоловіка; характер і желізна воля нам незвичайно подобаються — сафандулів хоч би з золотим серцем ми не любимо — а вже про красу не говорю, бо то річ припадкова. Очевидно, як ви, так і ми волимо пристойних. Ви не дивіться на то, що дівчата так часто приневолені обставинами "вибирати" кого-небудь; коли б справді могли вони вибирати по своїй волі, так як їм серце і розум каже, то мужчини, певно, думали би про них інакше. Візьміть же ви тепер на увагу наших "панів світа", тих, що справді вибирають поміж нами, які вони?
— Я ваших панських кругів не знаю,— говорив Славко, признаючи дівчині в не однім правду,— але в моїх кругах я замічав таку некультурність...
— Ви песиміст — от що!
— Я песиміст? Пані, мені здається, що більшого оптиміста нема! Що попадаю від часу до часу в зневіру, то не диво; та проте охота до життя, до красного життя, хоч би в невеликих достатках, у мене дуже велика.
Обоє замовкли. Славко сидів задуманий.
Тим часом санки виїхали з лісу на дорогу до села. На заході було небо червоне на виднокрузі, а щораз вище та червоність блідла і переходила у синяву краску. Мороз брав на ніч.
Далеко дорогою ішов мужик. Зачувши дзвінки, він станув, уступився набік і чекав згорблений. Славко зараз пізнав Криворукого. Він ще здалека зняв шапку, спер її і руки о палицю, вдивився в санки і, коли ті над'їхали, поклонився мовчки до землі. Лице єго було тупе і бездушне.
— Ох, який же бідний чоловік! — замітила Маня.— Се той самий, що там коло ватри стояв. Пане Левицький, я вам завтра дам дещо для него, може би, ви єму якось то передали... При собі не маю ані цента...
— Добре, я єму передам.
Санки поминули мовчки Криворукого і за кілька хвиль в'їхали в село. Вид Криворукого, що остався обоїм в пам'яті, не допускав до дальшої розмови, такої, яку вели... Обоє задумалися...
XV
Того самого вечора пі зною годиною — се було з п'ятниці на суботу — Мошко Зільбер був сам в хаті. Жінка єго з сином виїхала вже тому два дні до рабина порадитися, як викрутити сина від бранки, і ще не вернула; доньки і другий син виїхали були в сусіднє місто до тітки в гості.
У Зільбера світилися чотири свічки на столі, як звичайно під шабас. Він щойно помолився богу, положив спору книгу на шафу, скинув із себе широкий талес з чорними пасками, на краях сріблом шитий, поцілував єго, приложив палець до чорної скриночки на чолі і на рамени, котрим була обкручена ліва рука, поцілував палець і помалу з по-божностію скидав з себе ті прибори до молитви. Потім, не скидаючи куною обшитої шапки, обмив пальці водою і засів до застеленого стола, на котрім коло ліхтарів лежала тарілка зі смачною рибою, приправленою перцем і цибулею. Коло тарілки лежав шабасовий колач і стояла флящина з рожевою горі вкою. Все те ще перед вечером принесла єму добра невістка з другої коршми в Заліссі, що стояла в іншім куті села. Мошко випив малу чарку і почав вечеряти.
В комнаті, в котрій сидів, було тихо. Тілько часом в шинку через сіни чути було уривану розмову двох осіб. Се розмовляла з Козаком Марта Чайчиха, що в шабас замість Мошка продавала горівку і відбирала гроші.
— Марто! — гукнув Зільбер на всю хату, не встаючи від вечері.
— А що там? — почувся голос з шинку і за хвилю увійшла в хату Чайчиха.