— Не до каси, а людям я мушу виплатити! — вгнівався Костишин.— Що ж він собі думає, той несіголовка?
— Сказав мені просто в очі: "Коли вільно війтові і єго завушникам красти, то вільно і мені!"
— Та я єго до криміналу всаджу за таке! — грозив війт.
— Тихо, пане Костишин, ще хто почує! — успокоював писар війта.— Годі єго до криміналу всадити, бо заки що, виговорить перше все, що знає, на нас, і буде біда.
— Та й то правда! — замітив на се Костишин.— А грім же би його побив! Що ж я зроблю, як люди будуть у мене допоминатися о гроші?
— Скажемо, що ще не прийшли, а потім люди забудуть. Але ж бо ви, пане війте, і не думаєте мені нині що зафун-дувати.
387 13*
— Кажіть собі дати пива!
Писар волів рум, як лихе Мошкове пиво, і казав собі подати руму. При напитку і тютюні оба розбалакалися про свої справи і аж пізнім вечером вернулися додому.
VIII
День 18 серпня був незвичайно погідний і красний; тому подвійне свято Преображення Ісуса Христа і уродин цісарських випало дуже величаво. О. Левицький рішився правити богослужения на пожарищі старої церкви. З неї вже й сліду тут не було, кромі випаленого місця поміж липами, бо обгорілі балки і підлоги казав Левицький зложити під дзвіницею. На місці, де стояв давніше престол, уставлено тепер дошки на підвищенні, а на тім великий стіл зі свічками і образом з дому о. Левицького.
На кладовищі зібралася більша половина села святити овочі, а потім послухати і панотцевого сина, бо пішла чутка, що він буде мати проповідь. На богослуженні з'явився і дідич з донькою, всі діти о. Левицького (жінка єго і мати осталися дома); приїхав також Горошинський, а Дорош, що був офіцером в резерві, явився нині з нагоди цісарських уродин у військовім параднім мундирі з ясно-жовтою "фельдбіндою" при боці. І ніхто з цілої інтелігенції залі-ської не звертав на себе такої уваги, як іменно Дорош своїм мундиром. Декотрим селянам не могло то в голові поміститися, що Дорош лише рік служив при війську і вже став офіцером; аж молодші селяни, котрі служили також при війську, мусили сим недовіркам вияснити, що се можливо. Стара Дорошиха стояла недалеко свого сина, не зводила з него очей і аж росла з радості, чуючи у громаді людей, що її обступили і випитували, самі похвали для єї Петра. "Офіцер, як золото! — казали люди.— Не знати, кілько такий мундир коштує?" А Дорошиха то чує і мов від нехочу кидає слово: "180 зр." — "Сто вісімдесят ринських! — дивуються люди.— Але ж бо і ладний мундир! А ті кутаси самі скільки коштують?" А Дорошиха знов мов від нехочу каже: "Дванадцять"! "Дванадцять ринських! То они, певно, шовкові?>: — "З чистого шовку! тому такі дорогі".
Не менше вражіння зробив Дорош і на доньки о. Левицького, котрі в мундирі єго ще не бачили. Особливо Зоня, що сиділа на лавці недалеко Дороша, не могла втерпіти, аби від часу до часу не глянути на вродливого поставного молодця. Перед сестрою Наталкою, що коло неї сиділа, виявила навіть тихцем свою думку, що "Дорош у військовім мундирі виглядає далеко краще". А Дорош тим часом стояв, легенько спершися на шаблю, усміхнений і певний себе, та спокійно водив очима по громаді, що подивляла єго.
Богослужіння йшло красно. Вправді головний співак, дяк, не мав голосу такого, щоби єго було пустити хоч на яку-не-будь сцену, але, проте, голос єго чути було з-поміж всіх, як бренькіт джмеля поміж мушками. А й люди помагали єму щосили, так що голосні пісні лунали далеко та відбивалися в лісі разом з гуком двох моздірів, з котрих стріляли під парканом церкви. Лише до тих пісень, що співали молодими дзвінкими голосами школярі, котрих зібрав Горошинський, люди не мішалися і з вдоволенням самі їх слухали.
Нараз громада втихла і навіть ті, що оглядали досі До-роша, звернули свою увагу в інший бік, туди коло престола, де явився молодий син о. Левицького, щоби мати проповідь. В Заліссі не проповідував він ще ніколи, отже, всі були цікаві послухати єго. Ярослав постояв хвилину мовчки, як би ждав на се, аби всі зібрали свою увагу, і відтак рівним голосом розповів дещо приступно з життя цісаря, вказав на значення конституції і тих прав, що милостивий цісар людям признав, і зійшов на то, як з тих прав треба користати, передусім у громаді. Тут звучний голос Славка став щораз підніматися, набирати сили, лице єго стало напружене, очі замиготіли, і він, не називаючи Залісся, почав яркими красками описувати такі самі злидні і такий самий нелад, які були в Заліссі. Передусім описав безрадність і непроворність самих селян так, що чути було між громадою голосні потакування і зітхання, а відтак дотепно змалював зверхність громадську, котра користає з непорадності і темноти селян. Люди зглядалися з усміхом і злобою на Костишина, що сховався між людей і дивився в землю, та на радних, що не могли встояти спокійно на місці. І все те говорив Славко так, що не називав нікого по імені, а проте, всі знали, про кого він річ веде. Вкінці на прикладі одної громади, знаної з порядків в цілій Галичині, пояснив, як люди собі радять, і закінчив величанням цісаря, котрий дає людям спроможність рядити собою на власне добро.
Під час цілої проповіді о. Левицький був дуже неспокійний і не втерпів, щоби потім не сказати єму тихцем: "Тобі здавалося, мабуть, що ти на вічу; ще мені біди наробиш!" А Заборовський через весь час вдоволено усміхався і до доньки своєї сказав: "Добрий проповідник! Дуже мені сподобався той Славко. Батько єго не такий". А коли Славко зложив дальматику та, почервонілий, підійшов до сестер, Заборовський встав і подав єму руку, сказавши: "Гратулюю! Враження знамените! Ви бачили, як селяни вас слухали?"
— Ні, я не завважав добре! Забуваюся майже зовсім, коли говорю, і здається мені так, якби я сам до себе говорив, а людей перед собою не бачив.
Славко усів, похиливши голову, і слухав дальшого богослужения. Нараз здалося єму, що голос батька якось дивно затремтів, немов став жалісний. Глянувши в сторону престола, він замітив коло дяка слугу Марту з дому. Славко здогадався, що сталося. Слуга принесла з дому новину, а дяк сказав її о. Левицькому, не зважаючи на богослужіння. І коли священик правив дальше богослужіння голосом таким благаючим та ревним, якби молив бога о якусь особлив-шу ласку, син єго встав, вийшов з кладовища і в повертаючої додому слуги хотів щось спитатися, але та випередила єго, сказавши з веселим усміхом: