— Ну, що ж тепер буде? — питався люстратор у війта.— Я вам не виплачу тілько грошей, скілько ви зажадали. І як ви мали лице жадати тілько?
— Прошу пана люстратора, я на таку комісію не пристаю,— відповів Костишин.— Ті панове не розуміються на тім. Мене коштували дорого звоження дерева і робітники, матеріал дав я добрий, постоїть кількадесять літ.
— Як постоїть п'ять літ,— відповів один із знавців,— то дуже добре.
— Я вам 340 зр. не дам,— сказав ще люстратор,— і торгуватися з нами на позволю!
— Добре, добре! — відворкнув Костишин розлючений.— Я собі іншу комісію спроваджу. Чи й ви, паничу, належите, може, до комісії? — звернувся він з глумом до Славка, що мовчки приглядався та прислухувався всьому.
— Ви мені пана Аевицького не займайте,— сказав люстратор до війта,— я єго тут запросив, і він нікому не перешкоджає. Будьте здорові! а ми їдьмо!
Попрощалися зі Славком і від'їхали до міста. Славко пішов додому, а війт лишився на своїм мості і стояв невдо-волений. Він не тратив надії, що виділ повітовий, котрому він не раз годив у політичних справах, виплатить єму всі гроші, а сердило єго найбільше се, що свідком такої немилої для нього пригоди був син панотця. І се гнівало єго, що гроші не зараз дістане; трафляється купити дешево грунт в одного ґазди, а грошей не стає. Розсерджений, пішов він
скорим ходом до корчми Мошка Зільбера. Зайшов до сіо алькира і там сів та казав собі подати пива.
— Що чувати, пане війте, з мостом? — спитався Мошко, присівши коло війта.— Що сказала комісія?
— Нічо! — відповів Костишин коротко.
— Як нічо? — дивувався Мошко.— Дадуть вам 340 ринських?
— Ага, дадуть!
— Що, не хотять дати? Або то їх гроші? То гроші повітові !
— Двісті ринських дають лише.
— Лише двісті? Ну-ну! Але між нами сказавши, пане війте, ви таки заправили забагато. За ті дуби, що я вам продав з Дуброви, що ж ви заплатили? Га? Та й то не далека дорога їх возити, чверть милі, більше ні!
— Тілько ти, Мошку, не виговорися мені з тим перед ким в місті, бо я тобі готов зараз камінь сперти. Кілько-сь уже на нім заробив? га?
— Ну! — відповів Мошко.— Зарібки з того невеликі. А за то, щоби в місті мав що сказати, не бійтеся! Я не з тих!
— А за те місце на толоці,— що я тобі дав на склад дерева, нічого мені не думаєш дати? Як не даш, зараз мені забирай дерево геть!
— Що ж вам за то дати, пане війте?
— Десятку даш і вже!
— Та за що десятку? Чи то ваша толока?
— Коли не моя, то забирай собі дерево!
— Ей! Які ви скорі! П'ятку дам, добре?
— Замало.
— Ну, то шість.
— Не торгуйся, жиде, раджу тобі! Ти і так маєш з мене великі зиски.
— А шість з половиною візьмете? То, бігме, більше не варто.
— Давай десять, а як ні, то забирай собі дерево! ні грей-цара не спущу! — повторяв війт своє і таки поставив на своїм, взяв десятку.
— Які ви, пане Костишин, недобрі! Ви на мені ще хочете заробити, а я знаю, що ви цими днями заробили грубі гроші,— говорив жид, подаючи війтові десятку і гальбу пива.
— Які грубі гроші?
— А запомогу? га? Триста ринських! То сума!
— То піде на люди.
385
13 О. Макооен. т. 1
— Ну-ну, "на люди"... Ви також "люди"... Пане війте, то ми собі тут в чотири очі можемо так говорити! — втихомирював Зільбер Костишина, коли той видивився на нього гнівно.
— Дай спокій, Мошку, з такими жартами, а пильнуй радше свого носа! Що ти, чую, загадуєш того п'яницю Криворукого з хати викидати, чи що?
— Винен мені багато.
— А нащо ж ти єму даєш пити?
— Бо сам хоче; чому я не маю дати?
— А ти знаєш свої приписи корчемні?
— Знаю; ну, й що з того?
— А маєш ти совість викидати дрібні діти Криворукого надвір?
— А що мене обходять єго діти? Він мені винен вже більше, ніж єго хата варта.
— Сивуха твоя тілько варта? — говорив Костишин з глумом.— Ей, жиде, пильнуйся!
— Ей, пане війте, пильнуйтеся! — відповів так само Мошко.
— Чого я маю пильнуватися? — боронився війт.— У мене все в порядку.
— А в мене ще в більшім, як у вас. Я би вам таки направ-ду радив, пане війте, аби ви більше пильнувалися. Ви-бо дуже відважно все робите. Я знаю, що Головатий ходив за чимсь до єгомостя — за чим? У нього ж дома не було ані хрестин, ані похорону! А люди мені доповіли отут в корчмі, що він збирається вас скаржити.
— Що? він? — обурився війт.— Той старий гриб? А не молив би ся радше, щоби смерть мав легку? За що ж він думає мене скаржити?
— Каже, що податки взяли ви від нього два рази. Хто ж так робить? Адже то зараз може викритися!
— Я не брав,— відповів війт коротко.
— Та й я ні! — сказав Мошко.— Але що люди платили по два рази податок заводин рік, то я сам знаю.
— А що ти злі цитував Грицуняка, Козака і Федишина за лихву, то я також знаю. Позичив Грицунякові сотку, а взяв до трьох років кілько? га? Двісті п'ятдесят! Та ще з торбами єго пустив. А Федишин через кого вибрався за море? Лишив тобі такий красний грунт, а сам ледви на дорогу дещо призбирав. Ні, Мошку, пригадай-но ти собі, який волоцюга ти був, коли прийшов ту до Залісся тоді під час холери тому з двадцять літ? Тямиш? Що ти мав тоді? А тепер ти
багатший від мене! А я ж ґазда був з діда-прадіда! От сидів би-сь, Мошку, тихо та не пускав ані пари з уст.
— Та я нічо! — боронився Мошко.— Або я що кажу напротив вас? Я тілько раджу як приятель, аби ви зі своїм писарем та з Андрієм якось то інакше робили, аби в очі не впадало. Ще готова приїхати комісія, зревізує касу і тоді що буде?
— Нічо не буде! Я з панами знаюся. Врешті каса в порядку.
— Ну, як в порядку, то най буде! — закінчив жид.— Дати вам ще гальбу?
— Давай! Може би, ти, Мошку, післав кого по писаря?
— Добре, я пі шлю.
— А не сказав би ти мені, Мошку, що зі слабістю чувати? — спитав війт, бажаючи, очевидно, звернути розмову в інший бік.
— З якою слабістю?
— З тою — пек їй! холерою? Мошко видивився настрашено і спитав:
— Ну, що? може, вже прийшла?
— Вже прийшла і забирає самих жидів.
— Не жартуйте, пане війте, з тим; то недобре. Я чув, що з наших сторін вона вже пішла собі геть.
— Ха-ха-ха! а ти вже налякався! — засміявся війт.— Ну, не бійся, Мошку, слабість затихла.
Прийшов писар і приніс немилу новину, що один з радних, Костюк, котрому поручено відібрати при нагоді гроші за підводи для війська при маневрах, ніяк не хоче їх звернути до каси.