Славкові здавалося се таким ясним, що й не думав над тим — в перших днях. Перенісся спокійно до пресвітерки в св. Юрі і ждав на висвячення. Було їх там разом чотири питомці, що мали висвячуватися, всі, крім Славка, жонаті.
По першім висвяченні на субдиякона в неділю вечером Славкові товариші пили пиво, а він лежав нероздягнений на ліжку і думав.
— Отче Левицький, вставайте до компанії! Що ви так думки думаєте! — відзивалися товариші.
Левицький не хотів пити пива; слухав розмови молодих субдияконів.
— Ех! коби тут наші жінки були!
— А я щойно дві неділі тому оженився!
— І розлучили вас! То прикро... На цілий місяць. Я вже три місяці тому, як справив весілля, і за жінкою тужу...
— Отче Левицький! Та-бо шануйте свій стан і держіть з нами! Правда, що ви, СОЄІЄЬБ 1 можете колись бути нашим єпископом, але поки що випийте з нами!
Занесли єму пиво аж до ліжка. Славко встав.
— Журитеся, що жінки не найшли собі? Не журіться, менше клопоту. Моя мене вже раз висварила. Остро береться.
— А моя як зварила раз клюски, то можна було ним скрині ліпити, як столярським каруком.
— А моя,— говорив третій, що оженився тому дві неділі,— вже мені пригадує, як я раз на празнику дав їй петрушку продавати. Не забула мені.
Славко присівся до товаришів, закурив і став сам жартувати.
По другім висвяченні на диякона в тижні відвідали єго на пресвітерці сестри Наталка і Зоня і брат Генко, питомець духовної семінарії. Прийшли і зовсім прибили єго сумною вісткою, яку одержали від матері, що батькові щораз гірше. Сестри плакали, Наталка не знала, що чинити: хотіла бути на висвяченні брата і хотіла хоч би зараз їхати додому. Мала іти ще раз на вечерок, та тепер уже не піде. Без потреби приїхала до Львова; для тих двох вечерниць у львівській Руській Бесіді не варто було трудитися...
Стали ще раз перечитувати лист матері і виміркували, що Наталка може ще остатися кілька днів, поки брат висвятиться, а потім чей єго зараз пустять на волю, то всі разом поїдуть додому. Наталка осталася. Славко вже не жартував з товаришами.
В суботу перед третім висвяченням прийшла до него Наталка. Розповідала єму новину, що на улиці припадково стрітилася з Манею Заборовського. Він налякався.
— І що ти їй сказала?
— Сказала, що завтра ти вже будеш священиком...
— А вона?
— Так поблідла, що страх! Питалася, чи ти оженився. Я їй кажу, що ні. Кілька хвиль не відзивалася, ішла зі мною, потім просила мене, щоб я відвела її до тітки... а говорила так тихо, як би мала зімліти. Вона тебе любить, Славку!
— А далі що?
— Питалася, чи могла би завтра прийти подивитися на твоє висвячення.
— І прийде?
Целсбс; нежонатий священик у римсько-католицькій церкві (латин.).
— Прийде.
— Нащо? То цілком не потрібно.
— Що тобі шкодить?
— Я не хочу,— боронився Славко нетерпеливо.
— Я ж не піду завтра казати їй, щоб не приходила.
— Ну, врешті, нехай приходить. Нічого страшного. І більше ти з нею не говорила?
— Она, видко, не знала, що ти задумав висвятити себе безженним.
— Повинна була знати; я ж єї батькові казав.
— Може, їй батько не сказав.
— І кажеш: поблідла дуже? Бідна, нехай родичам подякує!
Отся новина була для Славка дуже прикра. Він не бажав собі, щоби Маня була на висвяченні єго, боявся стрічі з нею, хоч не почував за собою ніякої вини; не міг придумати перших слів, які би міг промовити до неї — і заразом здавалося єму, що таки, коли б зійшовся з нею, рад би був тому, як той чоловік, що був виставлений на велику покусу, а не піддався їй.
Цілий вечір і пізно в ніч думки єго снувалися то біля ліжка хворого батька, то біля зажуреної дівчини. Одна журба другу перемагала; спомини з минувшини мішалися з почуттям сумної теперішньості; сумніви розбивали душу, як подзвінне. Веселі розмови товаришів вночі, до котрих приїхали жінки, щоб на другий день бути на їх висвяченні, пригадувалися єму в одно, як збитки безжурних школярів, а власні думки немов робили єго перед часом старим, багатим в досвіді. В серці єго відзивалося на хвилю щось, немов заздрість до товаришів, котру в другій хвилі поборювало почуття доброго несамолюбного вчинку. Пробуджений на хвилю жаль за ближче неозначеною стратою, зникав чим-скорше перед холодною думкою, що до розбору єго положення приступала зі старечим спокоєм.
Тяжкий вечір мав Славко перед своїм висвяченням.
В неділю під час висвячення Славко кілька разів споглядав у ту сторону, де в лавках сиділи сестри, Дорош і брат Генко. Мані там не було. Дивувало се єго троха, але заразом і рад був з того. Аж коли вже церемонія скінчилася і він, утомлений та почервонілий, вертався з пресвітерії до сестер, нараз в дальших лавках побачив її. Сиділа з похиленою головою і не дивилася на него.
— Маня є,— шепнув він сестрам так, як би просив у них поради, що єму чинити.
Сестри оглянулися:
— Ходім до неї!
— Ото з тебе зух! — закпив собі Дорош з Левицького. Левицький зрозумів ті кпини і з міною, на хвилинку
надто жалісною і розчарованою, а на хвилинку надто поважною і гордою, приступив з сестрами до Мані. Маня вже вийшла з лавки.
— А ми й не знали, що ви також тут. Чому ж ви до нас не присіли? — почала Зоня.
— Я спізнилася,— відповіла Маня тихо, підійшла до Славка і подала єму мовчки руку.— Ви не гніваєтеся на мене, о. Левицький, що я спізнилася на ваше висвячення? — питалася з таким задумчивим, а любим усміхом, з таким легенько докірливим поглядом! — Я не могла: тітка не пускала.
Левицький мовчав; добре хоч, що сестри виручили єго в розмові...
Вийшли з церкви.
— Коли їдете додому? — питалася Маня в Левицького, не в сестер єго.
— Я вже тепер просив, щоби мене пустили. Мушу доконче їхати до батька...
— Дасте мені знати, коли поїдете? Дайте, дайте знати; то поїду з вами, з Наталкою, з Зонею. Зоня, чую, також їде; то мені не потрібно іншої опіки в дорозі.
— Ваш батько готов гніватися.
— Не журіться: я вже не дитина.
— Мене пустять, мабуть, уже завтра. Нині мені скажуть. Я вас повідомлю.
Вийшли на площу св. Юра і пустилися в місто. Славко чудувався спокоєві Мані. Розмовляла зі всіма, а кілька разів і зажартувала собі так легенько, незначно, як би не бажала обидити товариство, зажурене тяжкою недугою батька.