Тим ліпше... А проте таки шкода, що так станеться... Якось привітніше досі жилося, відчувалося молоду кров у жилах. Міг чоловік задурити себе чимсь на хвильку. Іменно задурити себе, бо вже ж, Славко добре розумів, що нехай би він справді попросив дідича о руку доньки, той видивився би на него, як на божевільного. Він, бідний священик! Такого випадку женитьби, мабуть, ніде не бувало... А ще тепер, коли Заборовський своєю женитьбою поправить свої матеріальні відносини, коли Маєранська зі своїми планами щодо Мані увійде в дім — то, очевидно, і подумати собі не можна, щоб могла сповнитися така мрія, яка снувалася часом по голові Славка. Гарна мрія, шкода тілько, що мрія...
Славко перестав ходити до двора...
Весілля Заборовського відбулося восени перед постом в Новосілках. Славко весілля того не бачив, чув тілько, що було дуже гучне. Селяни оповідали єму. По весіллю остався Заборовський на якийсь час в Новосілках, до Залісся тілько доїжджав, а донька Маня вернулася і мала заліський двір у своїй опіці. Она ходила смутна і не відповідала ключниці, коли та старалася її потішати.
XXII
Був теплий, тихий день осінній. Сонце клонилося вже сполудня і озолочувало пожовкле листя на деревах і на землі. Славко сидів у себе в городі і читав свіжу газету, коли хтось кликнув єго з-поза плота: "Паничу!" Він обернувся і побачив старого наймита Миколу. Микола приніс, як казав, письмо від панни і передав єго.
— А пан є?
— Вже від'їхав.
"Прошу прийти нині до мене о годині 4. Буду в альтані. М." — писала Маня.
"Не піду!" — рішився Славко спершу і держався сеї постанови аж до пів до четвертої години. Але перед четвертою причепурився, взяв нову одіж, нову краватку — і пішов.
— Як ся маєте, пане Левицький! — привітала єго Маня, сидячи на лавці в альтані.
— Добре, дякую вам.
— Чому ви тепер ніколи не зайдете до нас?.. Сідайте, прошу, ту коло мене, а не так далеко... боїтеся мене?..
Я-тепер сама господарюю в дворі і нуджуся смертельно... А вас невидатні Забули вже на мене?
В голосі Мані чути було і ласкавість, і докір, і нетерпеливість.
— Не можу, пані, приходити,— відповів Славко.
— А то чому? Загнівалися? Чи я вас, може, чим уразила? Коли так, то вибачте!
— Ні, я не гніваюся; справді нема за що. А так, годі мені приходити і вже...
— Може, до свого весілля готовитеся?
— Ні!
— І не дізнаюся причини — від вас, що ви звичайно були такі щирі?
— Як же ж би то вам сказати?.. Сам не знаю.
— Така трудна відповідь! Дивно мені.
— Відповідь не трудна, але прикра і для мене, і для вас. Мені здається, що ви могли би мати з того неприємності, коли б я з вами частіше сходився, особливо тепер. Перше що інакше було; перше вчив я вашого брата; мешкав тут...
— А коли б мені се було приємно? Тепер батька нема; мама спровадиться ту аж за які дві неділі.
— Справді, я не знаю, що вам на се відповісти.
— А от ви нині прийшли!
Маня дивилася Славкові просто в очі, певна себе, а Славко все що глянув на неї, то опускав голову і дивився на зільник з пізніми осінніми рожами і хризантемами.
— Прийшов, бо ви казали!
— Не казала, борони боже, я не можу вам приказувати, лише просила! — і дівчина при тім хитро усміхалася.
— На одно вийде!
— Ви, може, не находите тепер приємності в розмові зі мною?
— Пані! — просив Славко благаючим голосом. Маня знов усміхалася.
— Коли так, то мені дуже дивно, що ви мене ігноруєте...
Славко тілько видивився на неї, але погляд єго, видко, вдоволив її. Аж тут він раптом немов засоромився свого благаючого тону і відповів поважно:
— Пані, я вже одну кризу пережив і другої лякаюся. Не мучте мене!
— Ото відважний! А ваші знамениті "рамки життя" чим заповните? Як ви в теорії думаєте, а як у практиці поступаєте?
— Правда ваша; тілько до тих рамок ви не надаєтеся.
— Запогана?
— Ні!
— Занерозумна?
— Ні!
— Забідна?
— Ні!
— Ні, і ні, і ні! а проте до ваших рамок не надаюся. Це щонайменше дивно... Знаєте, пане, ви або дорожите надто собою, або...
— Панно Маню! майте милосердя наді мною! Розважте, хто ви, а хто я, чи ви можете так поступити собі, як би бажали, особливо тепер! Розважте, що з того всего може вийти?
— Я думала, що ви мені більше прихильні.
— І що з того, що з того, що я вам прихильний, що я, мабуть, і люблю вас! — перехопився Славко і в другій хвилі жалував своїх слів.
— "Мабуть, і люблю!" — повторила Маня з глумом.— Я за вами цілими днями тужу, думаю про вас, а ви "мабуть, любите".
— Ви?
— Я, я! Ви хотіли доконче, щоб я вам то перша сказала? Самолюб! "Що з того? що з того?" А хоч би і ніщо з того не вийшло, то не вільно мені вас любити і не вільно вам мене? Як ви недавно ще мене вчили? Я ваша учениця! І я мушу вас шукати, а не ви мене!
Славко тілько розводив безрадно руками. Такого наглого "нападу" він ніколи не сподівався. А вона говорила:
— Я вже від весни придавлюю в собі то чуття, а дальше не можу. Не можу, Славку, не можу!
І она з тихим плачем сперла голову на єго плечі.
— Скажіть мені, чи ви мене хоч троха любите? Славко затремтів із зворушення. Але в тій хвилі пригадав
собі зовсім подібну сцену із Стефкою, холодна рефлексія підмила то зворушення, яке почув, і він відповів:
— Не знаю, Маню, я вже тепер сам собі не вірю і дурити нікого не думаю.
Маня опустила руки, вражена, і відсунулася мовчки набік.
— Не дивуйтеся, Маню, прошу вас; що в тім дивного? Соціальне наше положення таке, що годі нам обом дуритися якимись надіями. Я себе переможу в потребі, а вам буде тяжко.
— І без того буде тяжко,— відповіла Маня спершу глухо, відвернувши лице набік.— Але я се переможу, ще ліпше, як ви — тілько не знаю, пощо? Так мало тих радісних хвиль в житті, і ті ми силоміць відкидаємо від себе... Ви так мене вчили.
Послідні слова вимовляла дівчина вже твердо; голос єї вирівнявся.
— Ви не хочете мене зрозуміти! — дорікав Славко.
— Розумію вас,— відповіла гордо.
Обоє замовкли на довгу хвилю. Она сперлася плечима о поруччя лавки і дивилася у простір, а він спер лікті на коліна і дивився в землю.
— В такім випадку я прогрішилася супроти вас, що вас ту просила,— почала вона знов розмову тихим рівним голосом.
Славко мовчав. Она глянула на него нишком і додала: