— Ой-йой! — жалував Дорош товариша.— Та бо ти говориш, як школяр. От видиш, я кручу папіросу, завиваю спрепароване зілля в бібулку. Процедура зовсім проста і непоетична. З того зіллячка не було би найменшої приємності, коли б не було огню. Отже, добуваю огню (Дорош засвітив сірника) і запалюю, розуміється, такий тютюн, який маю. Коли б мав ліпший, то закурив би ліпший... Бачиш: куриться, огонь подав мені ту приємність, що мені від нікотина в голові троха замакітриться. Того люди також потребують, тому і шукають того. Так... Тепер же ти сам знаєш, що огонь сей за кілька хвиль погасне. Я викурю папіросу і оставлю зовсім непахучий недогарок, котрий можна лише кинути на землю. Отеє маєш одну любов... Але одної тобі мало, отже, ти шукаєш другої... Закурюєш нову папіросу. Маєш ти добру цигару, то і цигару закуриш...
— Ти вже, бачу, зовсім зійшов на професора,— перебив єму Славко,— цілий наочний виклад мені держиш. Певна річ, житє не таке поетичне, як поети єго описують, але всі ми повинні старатися вливати красу в житє, а властиво добувати з життя те, що в нім красне, а не прикривати ще єго земним болотом. Сама природа прикриває всяке болото і падло зеленою гарною травою, прибирає квітками, нищить єго, нове житє вливає в него, а ми сіру буденщину приймаємо за найвищу мудрість життя і ставимо її за правило життя. Ні, на таке я не згоджуся!
— Sunt lacrimae rerum ',— сказав на це Дорош.— І твій рожевий погляд на світ має сумний бік... Але почекай-но ти, скажи мені по щирості: чи ти за своєю Стефкою ще так само тужиш, як торік восени? Правда, що ні! А фотографію єї носиш?
Кожда річ має свої сльози (латин.).— (Приміт. авт.).
— Не ношу і не тужу так, то правда. Іноді й на кілька днів зовсім забуваю свою пригоду...
— А бачиш! — тішився Дорош.
— Чекай: з того ще ти не можеш виснувати собі, що я підпер твій погляд. Коли я тепер, пригадавши собі Стефку, чуюся деколи байдужим до неї, то се лише доказ, що я єї не любив так, як потрібно.
— Як потрібно...— повторив Дорош.— Любові не мі риться ані метром, ані літрами! Коли ти можеш знати, чи любив так, як потрібно, чи ні? Як же ти хочеш: "щогодини ложечка", як лікарство?
— З тобою годі договоритися!
— Чому годі? — питався Дорош.— Ти договорився до того, що Стефки не любив як потрібно, а властиво, що вона не заслуговувала на правдиву любов. Ну, добре! Отже, коли ти досі нікого не любив, то ти на моє питання, чи не дуришся в дідичці, не повинен був закриватися тим, що ти вже раз любив, а другий раз не можеш. Се ж логічно! ні?
Загнав Дорош Левицького своєю логікою в такі нетрі думок, що той не міг з них вибрести. Тому покинув боронити себе теоріями, а сказав просто, хоч роздразнено:
— Хто підозріває мене, що я дурюся в Мані, той мусів хіба на голову впасти. Люди все більше знають сказати щось про чоловіка, ніж він сам про себе. Она багата, а я... Дай спокій, не дошкуляй мені!
— Почекай, Славку! — обставав при своїм професор.— Homines sumus 1 — і я, і ти, і Маня. Она, так само, як ти, не має серця з золота, хоч сама заможна, тілько з м'яса... таку саму торбину з м'яса в грудях, як ти. Отже, може за-любитися в тобі... Може, і любиться вже, хто там дівчину відгадає?! Так ти возьмися гарненько до діла і дідичку хап! разом з єї грішми. Будеш паном! А она сама також нічого собі.
— Она в мені не дуриться! — успокоював єго Славко.— Не бійся! То не сільська гуска, що леда в кім залюбиться.
— Ну, адже ти не є леда-хто!
— Ет, глузуй собі з кого іншого, а не з мене! Оба на хвилю замовкли.
— Чей ти не загнівався на мене? — спитався знов Дорош.
— То ні, але підозріння твої пусті!
— Коли пусті, то киньмо їх! Однак що ти властиво думаєш з собою починати?
— Жду!
— На що?
— На хвилю, котра мені скаже або женитися, або висвячуватися безженним. І за одним, і за другим промовляє багато обставин, тому й рішитися трудно. Так я і жду.
— А тим часом?
— А тим часом бавлюся в патріота, працюю для народу,— передразнював Славко сам себе.— Ні, знаєш, Петре, поважно кажу тобі: я вчуся тепер в школі життя. Щотижня відкриваю в Заліссі пречудні річі і вже відкрив їх стілько, що аж налякався і почувся безрадним супроти них.
Славко оповів Дорошеві свої заходи і розчаровання. Дорош слухав і, коли сміявся, то все з оптимізму Славка. Той не тратив надії на успіх, а Дорош дуже не вірив своїм братам з-під сільської стріхи.
— Я,— казав Славко,— досі тілько орієнтувався в селі, агітував, але тепер возьмуся добре до роботи, коби тілько я чимскорше уладив свої власні діла... А то ся непевність мучить мене...
Дорош дав єму раду таку:
— Роздобудь для села сто тисяч, господарюй ними розумно, не давай їх, борони боже, в руки хлопські, тілько дай їм їсти, одягни їх і справ їм музики — а станеш заліським пророком. Хлоп — то несвідомий, але найзавзятіший прихильник "жолудкових ідей" і притім великий любитель забави.
Ту розмову з Дорошем, практичним хлопським сином, що ще хлопцем в гімназії мусив заробляти на власне житє, розважав Левицький принагідно довший час. Особливо спонукала єго та розмова придивитися ближче своїм відносинам де Мані. Досі не здавав він собі з них справи. Жив з дня на день, учив Стася, учив свої сестри, ходив по селянських хатах, або без цілі на проходи, читав дома багато, розмовляв з Заборовськими о звичайних річах — і що ж більше? Ніщо, єй-богу, ніщо! Тим часом не лише сільські дівчата виявили свій здогад в гагілці.^не лише Дорош відважився дошкулити єму дідичкою, а навіть проворна бабуся Клав-дія перевідала, мабуть, дещо і раз взяла єго на випит. Він і слухати не хотів того, тілько й чув замітку бабусину, що "то було би не зле, якби вдалося!"
"Якби вдалося!.." Коли ж бо Славко був пересвідчений, що раз, оно єму не вдасться, по-друге, він за тим зовсім не тужить, навпаки, маєток Мані будить у нім підозріння, чи взагалі може він любити її щиро (коли би того маєтку не мала, то ще би уважав то можливим), а по третє: що він Стефки ніколи не забуде. Хоч він про неї часто так тепер не гадає, як колись, та чому єму так прикро, коли згадає? Що за чуття будиться в нім тоді? Чи то жаль по страті, чи вражена гордість, чи таки та дійсна любов, що ніколи не кінчиться, хоч би її й які розчаровання прибили? Мабуть, се таки не що інше, тілько ся любов... Що ж то? чи кожда любов мусить вести під вінець? А коли не заведе, то мусить скінчитися? Житє — то не роман, писаний для покоївок і студентів!