Маня все ще мовчала і не зводила очей з альбому. Славко не мав відваги починати знов розмову і сам майже не рушав-ся. В комнаті було тихо, тілько годинник тикав на стіні і огонь тріскав у печі.
Маня замкнула з лопотом альбом, відкинула кучері, що їй зсунулися на чоло, і глянула на Славка — але як, він не міг зміркувати, бо в сій хвилі надбіг у комнату малий Стасьо і пристав до Славка з просьбою:
— Пане директор, ходім на зайці! Поза городом бігають і не бояться. Я сам тепер бачив одного. Ходіть, пане директор; тато не буде гніватися, казав, що можна.
— Але ж я, Стасю, не стрілець.
— То я буду стріляти.
— Тобі ще не можна. А чи тобі зайця не жаль? Він, бідний, бігає по морозі без черевиків і без калошів, не має що їсти, а ти хотів би його убити? За що?
Маня засміялася на думку про зайця в калошах, а Стасьо дався скоро відмовити від стрілецького запалу. Але зато мусив уже Славко пояснити хлопцеві деякі неясні єму уступи з оповідання "Дух пустині" — і так зайці могли до часу бігати собі спокійно поза городом. Коли того було хлопцеві замало, пішов ще з ним на ставок ковзатися.
А Мані того дня вечором прийшла охота написати до тітки, що вже не приїде до Львова. Она й сіла писати лист, написала кілька стрічок, але скоро відложила перо, лист подерла і взялася читати газету. Переглянула новинки, спиняючись на титулах, аж найшла новинку: "Самовбивство з любові". Сю новинку перечитала цілу. Оповідалося в ній про дівчину, котру коханок зрадив і покинув — і вона втопилася з розпуки. Лишила лист, такий жалісний, що Маня аж сплакнула над ним, коли єго прочитала. "А все-таки і завидувала тій дівчині; она ж мала коханого чоловіка, через котрого й життя позбавила себе... Як она мусила єго любити! Ах, смерть з такої причини — гарна!..
Та нещаслива дівчина кілька днів не сходила з думки Мані.
XIII
В неділю по вечірні в хаті Головатого зійшлося кільканадцятеро людей. Був син Головатого (невістка винеслася з хати), прийшов учитель Горошинський, Славко Левицький, дяк і син Дорошихи Іван, той, що вернув з війська. Прийшли ще й інші господарі, цікаві послухати розмови. Головатий сподівався більше людей, бо й більше обіцялося прийти; але в хаті і без них було тісно і душно.
Минуло досить часу, заким розмова зійшла на громадські справи. Головатий став розповідати, що чув на вічу в Коломиї. Найбільше чудувало єго то, що там промовляли самі селяни.
— Виходить,— каже,— один мужик перед люди, стає вище на дошках і говорить: "Що то,— каже,— нам тепер через рибу не можна мочити коноплі і лен по ріках! А на шарварки ходи робити, чи потрібно, чи не потрібно! А дика вбити не можна, хоть шкоду зробить!" А другий стає і: "Мандаторів,— каже,— хочуть нам нових настановити, по кілька громад разом лучити і над всіма одного мандатора ставити. Нова панщина!" Дуже красно говорив. А третій знов стає і впоминається, щоби самі громади собі вибирали панотців, а не пани.
— А то справді не зле було би! — замітило кілька голосів.
— Та ще нарікали дуже на панів зі Львова, таки наших русинів, що з поляками пішли рука в руку, бо відома річ: від поляка поли втинай і втікай!
— А ще о однім була там мова: насамперед,— замітив Славко.
— Ага! — підхопив Головатий живо.— Говорили, щоби ми всі мали право голосувати на своїх послів, а не лиш самі виборці. "Що то? — казали.— То рекрута ми давати годні, а голосувати всі — то вже не годні?" Отого я добре не розумію: де-де нашим людям до того! Як прийде вибір, то половина теперішніх виборців сидить у хаті, що вони, звичайно, люди заможні і цікавіші, а потім як буде?.. Не знаю, чи то їм удасться.
— Як буде? — спитався один старший селянин простодушно.— Так буде, як досі. Кого староста покаже, того ми і виберемо. Адже пани лучче знають, що хто варт... Пощо нам журитися?..
Славко слухав з усміхом сеї простодушної замітки.
— Чуєте? — спитав Головатий Славка.— От маєте наших людей! І робіть з ними, що хочете!
— Або що? — здивувався той селянин.— Не правду кажу?
— Але ж правду, куме, щиру правду! — відповів Головатий з глумом.— Та й говорили ще на вічу, щоби закладати братства при церквах.
— Та вже таке маємо,— відізвався парубок Іван Дорош.
— То не таке; у нашім братстві ладу нема; а то мало би бути братство... не знаю, як-то вони казали...
— На статутах,— піддав Славко.
— Ага, на статутах. Що то таке ті статути?
Славко пояснив усім се чуже слово і радив таке братство в Заліссі заложити. Відтак оповідав, як у багато селах позасновувалися читальні, християнські крамниці, шпихлірі, і як з тим людям добре.
— Та в нас була читальня ще тоді, як бився москаль з турком,— замітив старий дяк, що сидів під піччю і курив люльку.
— Була?
— Була. Кілька разів скликували нас єгомосць і читали нам за ту війну — сходилося людей досить — а потім кинули. І шпихлір був, та люди розібрали щось сорок кірців збіжжя і не звернули.
— Наші люди взяти знають, а віддати — ого! — відізвався один господар.
— Ну, а що, якби ми заложили собі нову читальню або братство? — спитався Славко.
— Годі, паничу! — відповів дяк.— Темні наші люди! Читати не вміють...
— Молодші вміють,— відповів Іван Дорош.— Я парубків стягну докупи.
— Я приймуся вчити парубків і дівчата співати! — сказав Горошинський.
— Та вони і так уміють співати! — відізвався голос.
— Ні, сусіде,— пояснив йому Головатий,— вони співають... от, знаєте, як вони співають... а пан учитель вивчили би їх так, як своїх школярів.
— Що ж, коли своєї церкви нема! Де будуть співати?
— Почекайте, буде і церква.
Зійшла бесіда на церкву. Славко радив, що скоро вийде по різдві контракт з Мошком Зільбером, треба відібрати від него ломи каміння і взяти їх у свій заряд. Пора вже почати возити камінь на церкву. Братство нехай би зайнялося будовою церкви. Церква має бути мурована. Три тисячі є з асекурації, тисяч двісті має братство (добре, що Кости-шинові не вдалося вкрасти), на ломах каміння можна заробити (адже Мошко заробляє!); при братстві треба крамницю заложити і дохід з неї складати на будову церкви; на потоці можна побудувати млин — і так близько в околиці млина нема — аз него також дещо капне; потім вибудується власну цегольню, аби своя цегла була, а й дідич мусить помогти...