— Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.
— Дома...— І щаслива сміялася спросоння: — Ич який... за яблуню ховається...
— Поднимайтесь, милая... Какой яблунька?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...І поплила сорок п’ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум її налився як пашня, заполовів.
І коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стіні якраз над "парашою" розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею,— спалені очі орошують брудну лутку сльозами...
Сорок п’ята ніч кинула дротом телефону "маленьку неприємність" життя тюрми:
— Ви слухаєте? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш... Чуєте, Андріяш?
— Хм... Червона мачина... Жаль, жаль, але...
— Сорочку перервала і — на гратах... Слухаю. Неприємність, чорт!..
Оленка...
Степом короговки замість корів замайоріли, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон... і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...
Обсипався яблуневий цвіт: і стежки засипав, і доріжки.
І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки:
Ой будеш ти, моя мати, тихо спати...
1923