Інна. Прости мене, Тамуню! Ну, прости мене!
Марія Андріївна. Нічого... Нічого... (Беручи Круглика під руку). Стара стала... Нічого... Вибачте мені.
Круглик (ведучи її). Це з дороги. Стомились ви, Маріє Андріївно.
Марія Андріївна. Так-так, мабуть, із дороги... Мабуть. (Виходять).
Інна стомлено сідає й розбито опускає руки.
Мусташенко. Панно Людо, почекайте трошки... Люда. Ні-ні, я краще піду, я краще піду! (Майже вибігає).
Мусташенко хоче йти за нею. Інна. Панасе!
Мусташенко. Я зараз, Інно, я тільки... Інна (з силою). Панасе!
Мусташенко. Я зараз. Я тільки хочу... Я зараз, зараз! (Швидко виходить).
Інна (якийсь мент із гіркою посмішкою хитає головою. Застигає, сидить непорушно. Потім раптом рішуче, суворо встає й іде до дверей ліворуч, одчиняє їх і гукає). Юрію Марковичу! (Коли з'являється Круглик, піднятим, але холодним, жорстоким тоном говорить). Юрію Марковичу, можете ви зараз же, негайно вивезти мене й Таму звідси і сховати так, щоб ніхто, чуєте, ніхто нічого не міг знати про це?
Круглик. Думаю, що можу... Але... І н н а. В такому разі йдіть до Тами і скажіть їй, що ми мусимо зараз же виїхати. Автомобіль ваш тут? Круглик. Тут.
Інна. Ідіть. Я зараз прийду. Коли нас на виході хто-небудь зустріне,— веземо Таму до лікаря. Чуєте? Круглик. Слухаю. Інна. Ідіть одягайте Таму. Я зараз.
Круглик поквапом виходить. Інна йде до столу і швидко пише записку, яку спирає об лампу, що на столі. Бере фотографію зі столу, виймає її з рамок і кладе собі на груди. Потім зриває зі стін гірлянди, викидає з ваз букети, перекидає вази, топче квітки. Гасить електрику, лишивши тільки лампу на столі, щоб горіла. На якийсь мент зупиняється, оглядає кімнату, немов прощаючись, і швидко виходить ліворуч. Пауза.
Входять Мусташенко й Люда, одягнена в пальто, капелюх, із дитиною на руках.
Мусташенко (оглядається по кімнаті). Що це? Темно. Нема нікого. Інно! Панна Люда хоче з тобою попрощатись. Інно!.. Що це значить? (Бачить записку на столі, кидається, читає, потім важко сідає і кладе голову на стіл).
Люда стоїть непорушно з широко розкритими враженими очима. Починає плакати дитина. Люда шикає, заспокоює. Чути заглушений ріжок автомобіля. Дитина скрикує голосніше. Мусташенко на вскрик дитини швидко і стурбовано підводить голову, дивлячись на неї.
Люда сідає, поквапом розстібає сукню на грудях, прикладає дитину і, заспокоюючи, наспівує колискову пісню й похитує її. Мусташенко знову кладе голову на стіл. Настає тиша.
Помалу опускається завіса