— Подивись-но, як гарно у мене вийшло, схоже на квітку конюшини.
Потім я показував їй яку-небудь рідкісну бельгійську марку. Нам було добре, й потроху ми почали забувати про наші прикрості.
У Ірене була звичка розмовляти уві сні, тоді я зразу прокидався й не впізнавав її голосу, шо звучав якось неприродно, немов голос мармурової статуї або папуги. Ірене ж казала, що я так уві сні кручуся, що з мене падає ковдра. Між нашими кімнатами була невелика вітальня, але вночі заважає будь-який звук. Ми чули дихання одне одного, кашель і знали, коли того або того з нас мучило безсоння.
А взагалі, в домі було тихо. Вдень чулися звичайні звуки: металеве подзенькування дротиків, шурхіт від перегортання сторінок філателістичного альбому. Дубові двері, як я вже казав, були дуже масивні. На кухні та у ванній кімнаті, які межували із захопленою половиною дому, ми розмовляли голосніше, а Ірене навіть співала колискові пісні. На кухні завжди ще й торохтів посуд, і тому інші звуки туди не долинали, а коли ми поверталися в нашу вітальню або в спальні, дім ставав геть мовчазним та напівосвітленим, і ми навіть намагалися ступати якомога тихше по підлозі. Я думаю, саме тому я й прокидався вночі, коли Ірене починала марити уві сні вголос.
Одного разу знову повторилося те саме, тільки наслідки були гіршими. Ввечері мені завжди хотілося пити, і того вечора, перед тим як лягти спати, я сказав Ірене, що піду на кухню, щоб узяти склянку води. Вона плела собі, як звичайно, а я ще від дверей спальні почув якісь звуки на кухні, а може, у ванній кімнаті, бо це було аж за поворотом коридору. Ірене звернула увагу на те, що я раптом зупинився, і мовчки підійшла до мене. Ми виразно чули по цей бік дубових дверей шум, що лунав на кухні, у ванній кімнаті та в коридорі, зовсім поряд із нами. Ми навіть не подивились одне на одного. Я схопив Ірене за руку, й ми побігли до вхідних дверей, не озираючись назад. Шум ставав усе гучнішим, тож я зачинив за собою двері, й ми опинились у вестибюлі. Там не чутно було нічого.
— Тепер вони захопили й цю половину будинку,— сказала Ірене. Нитки ще звисали з її рук. Та коли побачила, що клубки залишилися за дверима, вона струсила нитки додолу.
— Ти встигла що-небудь узяти? — недоречно запитав я.
— Ні, нічого.
З нами був тільки одяг, той, що на нас. Я згадав про п'ятнадцять тисяч песо в шафі моєї спальні, та було вже пізно. Подивившись на свого ручного годинника, я побачив, що була одинадцята вечора. Я обняв Ірене, яка плакала, і ми вийшли на вулицю. Перед тим, як піти геть, я замкнув двері на ключ і кинув його в канаву, щоб який-небудь нещасний приблудько не увійшов бува так пізно в захоплений дім.