— Говори, брате Бурундо! — сказав Пета.
— Дозволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.
Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.
— Добре,— сказав Пета,— нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.
— Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегадири,— сказав Тугар Вовк.
— Говори! — сказав Пета.
— Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,— а всеї задля тісноти шляху й я не радив би слати,— то позвольте мені піти наперед з невеличким відділом і заняти вхід того шляху, заким іще тухольські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.
— Добре, йди! — сказав Пета.— Коли хочеш вирушити?
— Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.
— Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! — сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, покритім м'якими, зра-бованими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть — безвихідне. Батько її — зрадник, монгольський слуга; вона — в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора — непохитна віра в свій пророчий сон, у благословенство матері і в своє любовне щастя з Максимом,— і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій — добровільний чи недобровільний? — побут у монгольськім таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала, мов з життям своїм прощалася.
Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече,— вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.
— Доню Мирославе,— сказав він,— не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!
Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижно, холодна, безучасна.
— Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він... Що він! Завтра в полудне він упаде трупом від мойого меча.
— Хто? — скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.
— Хто впаде трупом? — повторила вона.— Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?
— Та ні, ні! — відпекувався боярин.— Хто се сказав тобі?
— Сам ти сказав! —наставала на нього Мирослава.—Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом,— о, ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тілько скажи мені, що ти задумуєш напротив нього?
— Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах.
— Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?
— Говорили про те, куди їхати на Угри.
— І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!
— Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї мести. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо, чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїни нароблять.
— О, певно, певно! — скрикнула Мирослава.— Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?
— Ні, не на Тухлю. Я веду тільки один малий відділ, щоб осадити вхід до Тухлі.
— Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його...
Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.
— Доню, забудь за нього! — сказав він.— Яка доля йому судилася, така й буде.
— Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників!
— Дівчино, ти божевільна! — скрикнув боярин.— Уважай, не доводи мене до гніву! Се хвиля рішуча.
— Що мене обходить твій гнів! — відказала холодно Мирослава.— І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб'єш мене, то се буде тілько добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!
— Ні, лишись тут, нерозумна!
— Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О, ні, я не лишусь!
— Лишись! Богом клянусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!
— О, знаю, знаю, що се значить! — скрикнула Мирослава.— Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди!
— Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього!
Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні! О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було. Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав: