Загублений ключ

Страница 2 из 2

Гроздана Олуїч

— Де загубилася моя вівця? — почув він голос дідка за плечима. Хотів був повернутися і сказати старому, що зараз не до жартів, але натомість з горла вихопився звук, який більше був схожий на овече мекання, ніж на людську мову.

"Що ж робити? Нещасний я, нещасний! — подумав мандрівець і сумно похилив голову.— Цей злий дідуган перетворив мене на вівцю!" Він мало не заплакав, але нараз почув біля вуха, як потічок розмовляє сам із собою про те, що будь-яка ріка має береги, а на всіляку хворобу є ліки!

— Зачерпни води і вмийся! — мовила хвиля і торкнулася його ніг. Він повів копитцем по воді, але надаремно. Відтак занурив у воду голову. І щойно вода торкнулася його вух і очей, з них наче спала якась полуда і він побачив безліч маленьких світлячків, що тріпотіли й мінилися навколо нього. Коли ж приглянувся пильніше, то переконався, що насправді то світяться очі трав. "Що за мара? То, певне, виблискує роса на сонці!"

Сяяння було таке яскраве, що юнак мимоволі зажмурив очі. Коли ж розплющив їх, то побачив, що трави співчутливо дивляться на нього. Потім одна стиха мовила:

— Гляньте на нього, він і досі нам не вірить!

— Це тому, що шукає загубленого ключа на вершинах гір, по лісах, печерах і в озерах...

— А де ж мені його шукати? — сердито запитав юнак. А тоді невимовно здивувався, коли почув у відповідь, що ключа треба шукати в криниці, за старою квітучою акацією на його подвір'ї.

"Що за нісенітниця? На подвір'ї і далеко навкруги немає жодної криниці, та й акація, мабуть, давно всохла. Трави не знають, про що патякають!" — Він сердито підхопився й попростував геть. Але на серці в нього було легко: людська подоба все-таки повернулася до нього. В уяві він бачив, як десь у темряві печери, на дні озера, на березі далекого моря, виблискує загублений ключ.

Запам'ятали невпокірливого мандрівця і прямовисні скелі, на які він залазив, і урвища, в які спускався. Він був такий перевтомлений, що подеколи забував, куди іде й навіщо. Частенько зупинявся і проклинав свою довірливість. "Обдурила мене Зірка! Може, взагалі загубленого ключа немає на всьому білому світі?" Уві сні він бачив матір, яка нетерпляче жде його повернення, бачив свою хатинку, що стала миліша і розкішніша від примарного палацу.

Коли ж нарешті хлопець повернувся додому, йому здалося, що якийсь перетворив їхню хатку на перехняблену коробку. Матері на обійсті не було. Він роззирнувся і побачив її в далечині з відрами на коромислі. Вона аж зігнулася під їхньою вагою. "Треба спробувати викопати криницю. Якщо не знайду води, то бодай втішуся тим, що хотів це зробити..." Він узяв заступ і озирнувся, шукаючи, де б почати копати. Зненацька його погляд наштовхнувся на розквітлу акацію у закутку двора. "Якщо мені ніколи ніщо не снилося, то зараз сниться!" — подумав юнак і потер очі. Над його головою пливла біла хмарка акацієвого цвіту, а поруч стояла мати й дивилася на нього.

— Тут ніколи не було води, сину! — сказала вона, проте юнак уперто копав далі.— Надаремно витрачаєш сили! — похитала мати головою.— Тут води не знайдеш...

— Я й не шукаю воду! — сказав син.— Я шукаю ключа.

Односельці, які прийшли привітатися з мандрівцем, здивовано знизували плечима. Згубив юнак у далеких світах здоровий глузд абощо? Хто і коли знаходив воду в Пісках? Вони насторожено стежили, як день у день, без спочинку, викидав він пісок із глибокої ями. Навіть уночі копав, і гора піску росла та й росла. Ріс у мріях копача й палац...

Аж ось настав дев'ятий день.

— Диви, він світлий! — несподівано вигукнув юнак із дна ями й сіпнув мотузку, щоб тягли його нагору.— Ой, вислизнув з рук! — додав він розчаровано через кілька секунд.

Люди стовпилися довкола глибокої ями, але ніхто не дослухався до слів юнака, бо з дна бив потужний струмінь води. Від щастя люди кричали, обнімали одне одного, співали й танцювали... А вода все прибувала й ось уже вихлюпнулася з ями і розлилася по Пісках.

Односельці ще не встигли отямитися, а вода вже бігла через молодий ліс. Не одне дерево, не два і не три, а цілий ліс грав-мінився у сонячному промінні. В ньому бігали олені й лані, в кронах дерев збиралися цілі зграї птахів...

Але колишній хлопчак з Пісків і далі стояв біля криниці, незмигно дивився в неї, і вітер розвівав його сиву чуприну. Люди чули, як він говорив сам до себе:

— Я його бачу на дні. Він — золотий!

А потім хитав головою:

— Ні, то лише відблиск сонця!

По якімсь часі додав:

— Він — срібний, мамо!

А тоді знову чувся його розчарований голос:

— Ой, то лише місяць!

І так з дня в день, аж поки криниця не заховалася в лісі. Відтоді сивого юнака ніхто не бачив і не знає, куди він подівся... А легенда каже: є на світі квітуча акація, під нею — криниця, а в криниці ключ. Треба тільки довго і наполегливо його шукати...