1
Зореліт йшов з наростаючою швидкістю, що вже сягала 166 тисяч кілометрів за секунду. Блок контролю повідомляв, що всі прилади працюють нормально і відхилень, навіть у допустимих параметрах, немає. В овальній командирській рубці, де знаходився центральний пульт управління, все було, як звичайно. На головному екрані переднього огляду застигло звичне темне зоряне небо, а на бокових, що були імітовані під корабельні ілюмінатори, виднілися далекі галактичні туманності.
Прискорення наростало.
На екрані заднього огляду, щойно його вмикала автоматика, видно було, як із дюз корабля вихоплюється розжарена плазма, що своїм пекельним вогнем засвічувала навіть сліпучо-яскраві скупчення спіральних галактик у сузір’ї Великого Кита.
І головний локатор, і бокові кожної мілісекунди промацували десятки й десятки мільйонів кілометрів космічного простору на шляху блискавичного руху корабля, і над пультом постійно світилося одне і те ж табло:
"Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється".
— Але який сенс у збільшенні швидкості, коли вже немає мети? — чи то запитуючи, чи то просто констатуючи, але конкретно ні до кого не звертаючись, промовив командир.
Йому ніхто не відповів.
У тиші рубки чути було, як розмірено цокотить хронометр, відміряючи вже нікому не потрібний час.
Рей передав управління кіберу-пілоту і якусь мить стомлено сидів за пультом, склепивши набряклі почервонілі повіки — останні п’ять діб він не спав і тримався лише на біостимуляторах.
— Управління прийнято, — пролунав монотонний, металевий голос кібера без інтонацій. — Прошу уточнити курс. Зореліт не має орбіти і летить у нікуди.
— Нас уже влаштовує і такий курс, — сказав Рей і важко, певно, примушуючи себе, звівся.
Біолог Сен і астроном Койль — обидва світловолосі, середнього зросту, але натоптуваті, налиті силою і тренованими м’язами спортсмени-важкоатлети — були чимось схожі один на одного і стояли посеред рубки плече в плече, як два брати-здоровані, й уважно слідкували за кожним рухом командира.
Хоча сухорлявий, на вид дещо аж тонкуватої статі командир і уступав їм у вазі та комплекції, але зростом був вищий за них на півтори голови. В інституті Космонавтики його так і звали: Півторарей.
— Друзі мої! Ви готові до прощання з життям? — запитав він своїм звичайним, трохи глухуватим голосом.
І здалося екіпажу, що їхній високий і статуристий командир аж понижчав у ту безвихідну мить — чи то він сутулився від безнадії, чи його гнула та біда, що, звалившись йому на плечі, давила його своїм немилосердно тяжким гнітом, їм було легше, вони відповідали за самих лише себе, а він, як командир, і за космічний зореліт, і за них обох, і за справу, яку вони так і не виграли. Він, Рей, щасливчик, іронічний Півторарей, який до цього польоту не знав, що таке невезіння, змушений буде відповідати перед історією ще й за умертвління екіпажу. А втім… Що терзати себе й гадати про відповідальність перед історією, як історії вже немає, як немає вже і тієї цивілізації, яка півстоліття тому послала їх у космічні мандри, як немає вже й самого часу, як немає вже нічого, що раніше називалося танійським, як невдовзі не буде і їх самих — перших танійських зорепрохідників.
— Я готовий, командире, — бликаючи білявими пухнастими віями, відповів Сен.
— Чим швидше, тим краще! — буркнув Койль.
— Що ж, приймається до виконання. Рей підійшов до панелі, на якій ярів червоний хрест, і натис кнопку. Панель беззвучно відсунулась, відкривши нішу в людський зріст, що зверху до низу була всіяна різнобарвними кнопками і такими ж написами.
— Та-ак, що ми тут маємо?.. — говорив сам до себе Рей, говорив таким буденним голосом, як наче б вранці, після безтурботного сну знічев’я шукав свою зубну щітку. — "Еліксир-А", — прочитав він один із написів. — "Еліксир-Б". "Еліксир…" Гм… В даній ситуації не те… Знову еліксир… Скільки тут тепер уже нікому не потрібних еліксирів життя, чи не правда, Сен?
Біолог, зайнятий своїми думками, не відповів.
За нього озвався Койль.
— Кінчай, командире! Кожна хвилина кидає зореліт у простір ще на один мільйон кілометрів і приносить нам ще один мільйон терзань!
— Ти став надто велемовним, Койль.
Рей, нарешті, знайшов те, що шукав. У верхньому лівому кутку ніші виднілася біла кнопка, над якою спалахував синій напис:
"Увага, смерть!.." "Увага, смерть!.."
— Ага, — буркнув Рей і простягнув до тієї кнопки руку.
— Стривай, командире, — раптом спинив його Сен. — Перш ніж заснути навічно, я хочу востаннє подивитися на Танію.
Рей опустив руку.
— Кібере, — гукнув пілоту, — виконай наше останнє прохання.
— Слухаю, командире, — пролунав безбарвний голос, і на протилежній стіні рубки спалахнув екран.
А на екрані з’явилась Танія.
2
Вони хитнулися, наче їх кинуло вперед раптове прискорення корабля, і завмерли, зволоженими очима вдивляючись у знайомі обриси назавжди втраченої планети.
Круглий диск Танії з голубими просторами численних морів і зеленими материками суходолів плив перед ними зовсім близько.
На мові одного з найдревніших і найчисленніших племен Танія означає "щаслива". Коли різномовні і ворожі племена після стількох віків, жорстоких роздорів нарешті об’єдналися в одну всепланетну сім’ю і щасливо почався процес формування єдиної цивілізації, тож і вирішено було назвати планету щасливою. І здавалося, Танія буде вічною, як вічним було голубе небо над нею, як вічно здіймалися за хмари високі гори і вічно шуміли хвилі теплих морів.
— Гляньте!.. Сани!.. — вигукнув Койль і по-дитячому показав пальцем на екран, де з води вистрибували дельфіни, діти морів (по-танійському — сани).
Та ось об’єктив наблизив берег — на сліпучо-білому піску махала рукою засмагла, наче вилита із бронзи, танійка. Вона посміхалася, сяючи двома разками білих зубів, і когось вітала.
Здоровань Сен, який так любив дівчат й іноді потрапляв через своє захоплення в різні тривіальні, а часом і драматичні історії, рвонувся вперед, заусміхався світлими очима, махав вродливій танійці рукою і навіть посилав їй повітряні поцілунки.
Глянувши на біолога, Рей чи не вперше за п’ять літ польоту посміхнувся куточками уст, навколо яких залягли гіркі зморшки. Іще він подумав, що Сен щасливий, якщо може хоч на мить, на одну лише мить, а таки забутися…