На мить запанувала тиша, нападники перестали кричати. Вони побачили, що їхнього провідника разом із охороною більше немає. Жах охопив кочівників. Вони тікали від фортеці.
— Як вам наша вигадка — літавки з порохомї — сміявся Петро. — Гарна річ?
— Авжеж! — захоплено мовив Влад. — А я гадав, що такі порохові ракети вигадали в стародавньому Китаї!
— Не знаю, як там у хінців, люди вони, кажуть, розумні, — вів Петро, — а ці літавки майструє один наш козарлюга, характерник і лікар Ааривон!
— Але ж треба вогонь загасити, а то він усі стіни спалить! — тривожилася Оленка.
— То правда, — погодився Петро. — Ворог відступив, аж он козаки вже вогонь збивають.
І справді, козаки швидко і вправно передавали один одному дерев’яні відра з водою. Інші закидали вогонь землею. Влад з Оленкою хотіли було допомогти, але тут сталася дивна річ.
Усі козаки зупинилися, мов заворожені. Навіть вітерець зник. Діти розглядалися довкола й нічого не розуміли. Кожен із оборонців фортеці, який щойно стріляв, рухався, віддавав накази, гасив полум’я — раптом завмер у тій позі, в якій його застала якась мить. Мить, що зупинила все і всіх довкруж, крім Оленки і Влада.
— Що це все означає? — розгубилася Оленка. — Козаки нерухомі, наче висять у повітрі! Мов мільки якісь… Усе стало якимось несправжнім!
— Поглянь, навіть полум’я і дим над ним завмерли, як намальовані, — крутив головою Влад. — Як це може бути? Ми неначе всередині діорами — я бачив таку в природничому музеї. Там опудала звірів і птахів, а за ними ліс чи поле, і все як справжнє, тільки піхто не рухається.
— А може, ми таки ВСЕРЕДИНІ чогось? — замислилася Оленка. — Адже ми забули, що потрапили до цього степу й козаків, увійшовши до темної кімнати в світі іграшок…
— Так, — замислився Влад. — Ми захопилися подіями, в яких так щиро брали участь… Цікаво, чи можемо ми вільно рухатися зараз?
Влад несміливо зробив широкий крок. Нічого йому не перешкоджало. Він обійшов застиглого козака Петра з усіх боків. Уважно роздивився його одяг, зброю, вираз обличчя, зрештою. Петро неначе біг щодуху до фортечної стіни, відштовхнувшись однією ногою від землі…
— Ходімо, Владе, зазирнемо до козацької канцелярії! — покликала його Оленка.
— Ходімо… — замислено відповів Влад.
Вони прочинили масивні двері приземкуватого будинку, сподіваючись побачити там старовинні мапи на стінах, козацькі прапори, великий стіл із чорнильницею, перами для письма, гетьманськими грамотами, листами… Натомість у напівтемряві світилися зелені літери: "GAME OVER"
— Наче букви "ВИХІД" у кінотеатрі! — засмутилася Оленка.
— Здається, гру закінчено, — зітхнув Влад. — А так хотілося, щоб це було насправді.
— А якби ми потрапили в полон до бусурманів? — запитала Оленка.
— Ну, тоді довелося б щось вигадувати…
Діти ступили ще кілька кроків у напрямку зеленої стрілки, що наче запрошувала йти вперед. І знову опинилися в тому "магазині іграшок", з якого вони й почали мандрівку степом.
Влад глянув на м’яча, якого він копав не так давно, взяв з полички ліхтарик, на якому був напис дрібними літерами: "Світить вічно", і сказав:
— Але десь тут має бути щось на кшталт обсерваторії!
— Навіщо ти взяв ліхтарика? Гадаю, звідси не можна нічого перевозити на Землю! — засумнівалася Оленка.
— Це я не собі, а професорові. Він якось скаржився, що його лякає темрява… А тут написано, що світить вічно… Хай буде!
— Гаразд. А може, споглядальна там? — вказала Оленка на вказівник "Планетарій".
— Схоже, що так…
Діти рушили у вказаному напрямку і знайшли величезну залу, де на штучному зоряному небі рухалися комети, метеори, сяяв з одного боку місяць уповні, а з іншого — молодик. Під небом була влаштована обсерваторія — невелика, але схожа на їхню. Влад з Оленкою сіли в Крісло.
— Скільки там обертів називав Міґель? Сім із чвертю? — запитав Влад.
— Саме так, я добре пам’ятаю! — відгукнулася Оленка.
— Ну, тоді додому! — і Влад повернув Ручку Переміщення.
Мандрівка під дулом пістолета
Влад і Оленка оглядалися: чи на Землі вони опинилися за якусь мить? Але все було гаразд — професор Філ сидів і нетерпляче на них чекав…
— Дякувати Богу! — зрадів науковець. — Усе гаразд — ви повернулися. Міґель поїхав у справах, але незабаром має повернутися і привезти щось цікаве!
Влад витяг з кишені "вічного" ліхтарика і простягнув професорові. Філ зойкнув і мало не зомлів.
— Вам погано, професоре? — кинулася до нього Оленка.
— Ні, — прошепотів Філ. — Мені дуже добре… Я вдячний вам. Я так мріяв про нього! Я знав, що у Ґеймленді він є!
— Дрібниці, — гордовито мовив Влад. — Послухайте краще про наші пригоди!
Тільки-но діти почали розповідати, як двері обсерваторії прочинилися й увішов незнайомий чоловік. Похмурого вигляду, неголений, вбраний у теплу куртку й чорну спортивну шапочку, насунуту на вуха, він не видавався приємною людиною. Не встигли діти й професор отямитись, як чоловік вийняв пістолет і спрямував на розгублених мандрівників.
— Мені треба втекти звідси. І повертатися не варто… Знаю, що ви мандруєте із Землі кудись. Я спостерігав за цією обсерваторією і все бачив. А тепер хутко, поїхали! Не захочете — постріляю всіх по черзі!
— Як ви смієте! — розлютився Філ. — Та я зараз…
У відповідь незнайомець гахнув із пістолета кудись у стелю.
— Наступна куля буде у тебе в голові, старий, — він повернувся до Влада й Оленки, — Бородань залишиться тут. А ви повезете мене… кудись подалі від нашого світу, й міліції зокрема! Ворушіться, мені вже на п’яти наступають!
Чоловік вдарив професора, і той, стогнучи, впав. Влад стиснув кулаки, але бандит націлив пістолета просто в обличчя хлопчика.
— Запускай вашу машину! Я бачив, як ви сідаєте і зникаєте вмить!
Незнайомець усівся в крісло і звелів Владові з Оленкою примоститися поруч. Хлопцеві довелося посадити дівчинку на коліна — адже гладкий чолов’яга зайняв майже весь фотель. Влад перезирнувся з принишклою Оленкою і навмання повернув Ручку Переміщення.
Коли рожевий туман розвіявся, діти побачили, що вони опинилися на одноманітній сірій рівнині, що простягалася ген до обрію. Тверда поверхня вся була в тріщинах, немов цей ґрунт, ця земля не бачили дощу вже сотні років. Жодного пагорба, кущика чи дерева… Крім молочно-білого тьмяного неба і сірої пласкої поверхні під ним, довкола нічого не було. Куди йти, що робити — незрозуміло.