— Яка краса! — вигукнула Оленка за спиною Влада. — Це вихід до якогось дуже гарного світу!
— Ой! Ти мене налякала! — озирнувся Влад. — Так, тут, здається, можна побачити щось незвичайне. Ходімо?
— Справді! — відгукнулася Оленка. — Цікаво, що там далі, за пагорбами? Може, і в річці можна скупатися?
— Було б незле! — зрадів Влад.
Діти ступили крок, другий, а краєвид перед ними наче побрижився і трохи змінився — роздався навсібіч, став ще більш яскравим. Кожен крок дітей викликав дивним чином зміни довкола. Власне, нічого докорінно не змінювалося, але якийсь кущ то зникав і з’являвся знову, або ж птах, якого щойно не було, раптом починав ширяти просто над головами дітей.
На обрії несподівано виникли рухливі темні крапки. Вони збільшувалися, наближалися, й невдовзі стало зрозуміло, що то вершники. Влад і Оленка, мов зачудовані, йшли назустріч невідомим людям на конях. Незабаром ті вже наблизилися настільки, що їх можна було добре роздивитися. Влад здивовано мружив очі: адже до них чвалом наближалися справжнісінькі козаки!
— Товариство, стій! — вигукнув перший, молодий козак, коли озброєні вершники наблизилися до дітей. Далі козак уже звернувся до Влада й Оленки. — Добридень, малеча! Ви хто і звідки тут, серед степу? Чи не замалі ще Диким Полем шастати?
— Добридень, — відказала Оленка.
— Не такі ми й малі! — трохи образився Влад.
— Ха! — усміхнувся козак. — Не малі, не малі… Може, ви від бусурманських ловів ховаєтеся? Як вас звати?
— Оленка! — відгукнулася дівчинка.
— Влад! — сказав хлопчик.
— Влад — то Владислав? — перепитав козак.
— Так… — відповів Влад.
— А якої ж ти віри будеш, хлопче? — глянув у вічі мандрівникові козак.
— Православної! — вигукнула першою Оленка.
— Я ж не тебе питаю, Оленко, — насупився козак. — А прокажи нам, Владе, молитву найпершу — "Отче наш".
Влад трохи здивувався, але згадав, що козаки приймали до свого кола лише тих, хто присягався землю рідну боронити від ворогів, у Бога вірував і "Отче наш" знав.
— Петре! — звернувся до молодого козака старший за нього, поважний козак, що був на чалому коні. — Не чіпай дітей! Чи не бачиш, які вони зморені? Мабуть, від татарви втекли…
Але Влад молитву знав і швидко прочитав її.
— Добре! — широко всміхнувся козак Петро. — Та я й так бачу, що ви наші діти! Але пильність, брате Даниле, ніколи не завадить. Король шпигунів має досить!
— Та не дітей же він шпигувати посилає! — скривився літній козак Данило. — Для того певні людці є…
— Та нічого, ми розуміємо! — повагом мовила Оленка.
— Ну, якщо ви такі розумахи, — підкрутив вуса Петро, — то сідайте до нас, на коні. Їдьмо до нашої фортеці. Серед степу лишатися небезпечно.
Оленка сіла на коня позаду Петра, а Влад примостився за Данилом. І козацький загін швидко рушив.
Сонце вже почало заходити, коли діти побачили фортецю над рікою. Дорогою Петро розповів дітям, як важко було зводити це укріплення тут, на південній межі козацької держави, серед степів, якими прокочувалися хвилі завойовників, що вчиняли напади на нашу землю, забирали людей у полон, а міста й села палили. Незабаром, як стало відомо козацькій залозі, на фортецю мали напасти вороги, аби шлях углиб країни був відкритий і жодна фортеця з жодними козаками не заважала навалі чужоземців. Тому всі козаки ретельно готувалися до бою та можливої облоги. Фортечна залога складалася із загартованих у боях, досвідчених козаків. Вони радо зустріли своїх побратимів, що повернулися, та ще й не самі, а з Оленкою і Владом.
— Оце так місце для забавки! — похитала головою Оленка. — Щось не те нам Міґель казав!
— Так… — замислився Влад. — Здається, пригода стає не прогулянкою, а небезпекою…
— Гей, малі козаки! — почули діти голос Данила. — Ходіть-но сюди, будете з нами куліш їсти!
— Дякуємо! Йдемо! — вигукнула Оленка.
— От класно! — зрадів Влад, що таки добряче зголоднів. — Коли б це ми змогли скуштувати справжнього козацького кулішу?
Сівши в колі біла великого казана, кожен козак і діти отримали миску, ложку, свою порцію гарячої страви й заходилися їсти. Ох, і смачний був куліш під зоряним небом, серед степових пахощів!
Нарешті повкладалися спати, адже ранок мав бути нелегким. Діти лягли на сіно, дехто з козаків — під возами, дехто — під фортечними стінами… Серед ночі іноді було чутно скрики якогось птаха і голоси вартових козаків-дозорців на вежах: "Вартуй!.. Вартуй!.."
Непомітно настав ранок. Мов і не спали. Сіре небо ледь бралося рожевим. "Наче на риболовлю з татом удосвіта встаю…" — зітхнув Влад. Оленка, більш моторна, вже була на ногах і дивилася між зубці фортечного муру кудись у степ. Високий козак, що стояв поруч із нею, вигукнув: "Вони-и-и!" Хто такі, ці "вони", стало зрозуміло вже невдовзі.
Басурманська кіннота швидко насувалася на фортецю. Вершники вигукували щось незрозуміле.
" Зараз буде! — спохмурнів Петро. — Ану, діти, ґав не ловіть, подавайте стріли. На облогу їхній загін не здатний, але підпалити фортецю вони спроможні. Стрілятимемо з луків, а коли бусурмани підійдуть ближче — вдаримо з мушкетів і пістолів.
— Зрозуміло! — коротко відказав Влад і почав швидко подавати все нові й нові стріли козакам, що вже пускали їх на ворогів.
Оленка також не відставала від Влада — вона взяла великий пучок стріл і подавала їх тим оборонцям, у яких кількість оперених літавок швидко зменшувалася.
Та скоро козаки вже взялися за мушкети й пістолі — вороги, хоч і втратили багатьох вершників, підібралися близько до фортеці й змогли підпалити її дерев’яні стіни у двох місцях. Залунали постріли, порохова курява здіймалася над головами козаків. І саме цим скористалися бусурмани — тепер вони зі своїх луків могли більш точно поціляти в оборонців. Два козаки впали. Одного було вбито, другому ворожа стріла поцілила в плече.
Якийсь козак із довгими вусами й оселедцем на голові, очевидно, друг пораненого, вийняв стрілу з рани, а саму рану замазав сумішшю пороху й землі.
— Краще я перев’яжу! — вигукнула Оленка. — Землю не можна до рани прикладати!
— Ет, малеча! — усміхнувся вусань. — Козакові рідна земля краща за всі ліки! Проте перев’яжи, чом би й ні?
Тим часом кілька козаків, запримітивши ватажка ворожого загону, товстуна на білому коні в оточенні почету, почали щось готувати. Вони зробили якусь підставку-триногу, на неї поклали доволі довгу руру. Трубка та складалася з двох частин: верхня була щільно заповнена порохом і ще чимось, що Влад не встиг роздивитися. В нижню додали трохи пороху, щільно закрили, й лише в невеличкий отвір вставили запалювальний лютуз. Козаки щось міркували, повертали дивний пристрій, позирали на ватажка, що незворушно споглядав, як палають стіни фортеці. Нарешті один із козаків підпалив мотуза, вогонь побіг по ньому до рури. Та зашипіла і несподівано швидко здійнялася в повітря. Саморобна ракета злетіла вгору, а потім почала опускатися просто на бусурманського ватажка. Поки той збагнув, що відбувається, ракета вибухнула над його головою. Білий кінь рвонув з місця, несучи тіло незграбного вояки…