Загадка

Страница 14 из 16

Джон Фаулз

— Та я майже місяць...

— Так. Але то в реальному житті. В тім-то й різниця. Одне діло — я маю не досить фактів, отже, не можу зробити ніяких висновків; інше — я маю не досить фактів, проте мушу знайти якесь рішення.

Дженінгс відчув, що своїми міркуваннями дівчина порушує тверду логіку. Отже, і в неї є недолік: схильність до порожнього розумування. Якби перед ним був хтось не такий привабливий, це, може, й дратувало б. А тут він навіть відчув якийсь спад внутрішнього напруження. Посміхнувся.

— Ми теж граємо в таку гру. Та не зважайте. Вона прикусила губу.

— Пропоную обійтися без deux ex machina. Це не справжнє мистецтво. Дешевий прийом.

— Ви б краще...

Дівчина широко посміхнулася.

— Бог з машини. З грецької трагедії. Коли не вдається логічно завершити твір, в дію вводиться якась зовнішня сила. Скажімо, негідника убиває блискавка. Або йому на голову падає цеглина. Ясно?

— Вважайте, що я отямився і слухаю.

— Звісно, історія з Британським музеєм могла бути простим збігом обставин. Але що, коли той, хто зник, справді вирішив зустрітися з тією дівчиною? А не знайшовши її в читальному залі, він міг би, волею автора, зателефонувати їй до видавництва. В її поведінці не все ясно. Невідомо, що вона робила від пів на шосту, коли закінчила роботу, до восьмої, коли разом з Пітером Філдінґом з'явилася на паскудну вечірку.

Дженінгс раптом відчув, що взагалі перестає будь-що розуміти. Його дражнять — отже, він подобається? Або з нього глузують — отже, не подобається?

— Виходить, вони зустрілися?

Вона застережливо підняла палець.

— Автор міг би зробити так, щоб вони зустрілися. Тоді це мало б статися несподівано, інакше, враховуючи вдачу містера Філдінґа, все було б набагато краще сплановано. Він сказав би їй щось таке... наприклад: "Я не витримав напруження такого двоїстого життя і не знаю, до кого звернутися по допомогу, а ви здаєтеся мені цілком симпатичною і розважливою дівчиною, ви...

— І ця розважлива дівчина отак усе мені й розповіла б?

— Лише якщо вона певна, що це неможливо довести. А для такої певності в неї є підстави. Навіть тепер поліція явно не підозрює, що така зустріч була можлива.

— Не зовсім так: не мала даних.

— Це те ж саме.

— Гаразд.

— Адже вона могла просто пожаліти його? Спустошена людина, доведена до розпачу, звіряється у своїй безпорадності. Все це надзвичайно складно описати, але можна. А ця дівчина, до речі, пишається своєю незалежністю, умінням розбиратися в людях. І не забувайте, що вона зовсім чужа тому світові, від якого він тікає.— Реальна дівчина крутила в руках пластмасову ложечку і дивилася на сержанта вже без посмішки, допитливо.— Сексуального підтексту тут немає. Вона чинить так, бо в неї добре серце. Та й послуга дрібна. Просто допомагає йому сховатися па кілька днів, поки він влаштує свої справи. А вона така: від рішень своїх не відступається і ніхто з неї нічого не витягне, навіть меткий молодий поліцейський, який пригощає її чаєм.

Він розглядав свої чашку й блюдце.

— А ви часом не?..

— Це просто один з авторських варіантів.

— Переховувати людину не так-то просто.

— Ет...

— А надто якщо все в них вийшло несподівано й вони ге встигли запастися грішми. І якщо самі вони так діяти не звикли. — Тонке спостереження.

— Крім того, і характер у неї не такий, по-моєму.

— Не такий зухвалий?

— В неї багатша уява.

Вона відхилилася назад, сперлась на лікоть, усміхнулась.

— Отже, нашому авторові доведеться викреслити такий кінець?

— Якщо він має кращий.

— Має. Дозвольте ще одну сигарету?

Дженінгс потримав вогонь. Припаливши, вона подалась уперед, спершись підборіддям на руки.

— Як ви гадаєте, що найбільше вразило б автора, якби він зараз перечитав свій твір?

— Йому взагалі не слід було його писати.

— Чому?

— Він забув дати читачеві хоч якийсь пристойний ключ для розгадки таємниці.

— А може, варто озирнутися на головного персонажа? Знаєте, вони, буває, живуть самостійним життям.

— І замітають усі сліди?

— Змушуючи автора з цим рахуватися. Словом, герой сам вирішив свою долю: зник, як у воду пірнув — і лишив автора ні з чим. І без розгадки.

Сержант усміхнувся.

— Бачите, письменники можуть писати, як їм заманеться.

— Тобто в детективних історіях має бути все пояснено, цього вимагає жанр?

— Цього вимагає умовність.

— Отже, якщо наша історія не підкоряється літературним умовностям, то, може, вона просто ближча до життя? — Вона знову прикусила губу.— Не кажучи вже про те, що таке сталося насправді. Отже, так воно і є.

— Я майже забув про це.

Вона виставила своє блюдце і струсила в нього попіл.

— Отже, нашому авторові не залишається нічого іншого, як переконливо пояснити, чому головний персонаж штовхнув його на такий страшний літературний злочин — піти наперекір усім законам жанру? Шкода бідолаху,— сказала вона.

Сержант відчув, яка прірва їх розділяє: людей, що живуть ідеями, і людей, що перебиваються фактами. В ньому піднялося навіть невиразне відчуття образи: ось він тут сидить і вислуховує всілякі вигадки. А в уяві малювалося її тіло. Вона лежить на ліжку, чарівна й зваблива. На своєму ліжку. Взагалі на ліжку. Де завгодно. Соски грудей під тонкою тканиною сукні. Такі тендітні руки, такі жваві очі.

— І ви знаєте це пояснення?

— Його життя мало свого автора в певному розумінні. Не людину, ні,— систему, світогляд. Його було створено і зроблено літературним персонажем.

— І що з того?

— Він ніколи не помилявся. Завжди казав правильні слова, носив належний одяг, відповідав потрібним уявленням. Правильний з великої літери. Всюди грав певну роль. У Сіті. В маєтку. Покірний і надійний член парламенту. Врешті-решт у нього не залишилося свободи ні в чому. Ніякого вибору. Роби те, що велить система.

— Але ви вже нападаєте на...

— Проте в ньому слід шукати чогось незвичайного, коли вже його вчинок такий незвичайний.

Сержант ствердно кивнув. Тепер дівчина намагалась уникати його погляду.

— І ось він все це усвідомив. Може, не відразу. Поступово. Крок за кроком. Усвідомив, що він чиєсь творіння, вигаданий персонаж. Все для нього розплановано. Все визначено наперед. Він — всього-на-всього жива скам'янілість. Марно чекати, що він змінив свої погляди. Що Пітерові пощастило його переконати, що Сіті раптом здалося йому огидним гральним клубом для багатіїв, яким воно, власне, і є. Мабуть, він звинувачував усе і всіх разом. За те, що з нього зробили манекена. За те, що в усьому обмежували. Тримали в шорах. Вона струсила попіл із сигарети.