I я пiдводжуся в своїй ложi й вклоняюсь. I тiльки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робiтник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводi "Бiльшовик" i одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). I оце написав лiбретто циркової вистави. Отже, я автор. Це мiй перший твiр.
Та от дверi з коридора вiдчиняються i в ложу вриваються якiсь люди. Обiймають мене, цiлують, дають квiти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!
Я придивляюсь i раптом пiзнаю — та це ж мої однокласники: Iгор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макаронiна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз... Але якi вони невпiзнанно дорослi! У Iгоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькiн з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тiльки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змiнилися, такi ж невеличкi, мiцненькi, акуратненькi. А дiвчата — просто красунi. З такими зачiсками, у таких платтях — упасти можна.
I, навiть не питаючи їх, я вже знаю, що Iгор Дмитруха працює старшим економiстом у трестi, який очолює Льоня Монькiн. А Валера Галушкинський iнженер" на "Арсеналi". А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лiкарi, тiльки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фiзiотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — спiвачка, солiстка Київського театру оперети (єдина, до речi, яка стала тим, ким мрiяла у шостому класi). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макаронiна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз... Я дивлюся "на Тусю Мороз i раптом не можу
згадати, ким же вона працює. Я тiльки бачу її очi, якi смiються менi з-пiд окулярiв, i серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прiрва, очах свiтиться щось далеке й близьке, наче вогник рiдної хати на обрiї серед ночi...
— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Iгор Дмитруха.Вiтаю! — Вiтаємо! Вiтаємо! — пiдхоплюють усi. Я обертаюсь i дивлюся на Чака. Вiн усмiхається i мовчки схвально киває менi головою.
— Друзi мої! — казку я.— Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стiльки моя, скiльки цiєї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцiкавiших... .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на свiтi. Я озирнувся. Всi якось дивно поглядали на мене.
— Ох, цi менi письменники! — вигукнув Льоня Монькiн.— Завжди чекай вiд них якоїсь несподiванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макаронiна. — От вигадник! — пiдхопила Тося Рябошапка.
— А вiн i в школi такий був! Не пам'ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.
Я знову подивився на Чака, i тiльки тепер до мене дiйшло, що вiн сказав... "Мене ж уже давно немає на свiтi..." Друзi щось говорили, смiялися, але я не слухав. Менi раптом страшенно захотiлося назад, назад у дитинство. Я напружився.
Щось задзвенiло струною, наче обiрвалося в мене всерединi. Знову погасла у цирку електрика i засвiтилися високi зiрки.
Я ще чув голоси, але вже одiрвався вiд землi й летiв у чорну безодню, тiльки не вниз, а вгору...
Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, нiж з минулого.
Щось гуло й тремтiло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарештi розплющив очi.
... Я сидiв на лавцi у Парку iменi Примакова. Один. Чака не було.
Бiля мене лежав аркушик паперу, придавлений камiнцем. То була записка. Я взяв її.
"Прощай, Стьопо! Ти заснув, i я не хотiв тебе будити. А менi вже час... Спасибi тобi за мандрiвку! Щастя тобi! I таємниць! Обнiмаю. Чак". Я повiльно брiв додому.
Чого ж вiн пiшов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Вiн такий старенький i так погано себе почуває... I я навiть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?
Вiн цього не хотiв. Вiн хотiв, щоб лишилася таємниця, загадка.
Ну що ж! Значить, буде так. Нiколи в життi я до кiнця не знатиму все про таємничого Чака: де вiн жив, хто його родичi, дiти, онуки, може, навiть правнуки... А може, вiн жив самотньо i в нього не було нiкого? Бувають же в життi й такi самотнi ДIДУСI.
Чак! Яке дивне прiзвище! I раптом я подумав, що воно може бути скороченням вiд "чарiвник" або "чаклун". А втiм, цiлком нормальне прiзвище. Навiть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бiблiотецi — "З бiографiї слова". Звичайне прiзвище. А людина така незвичайна.
Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькiна. Лисого Валеру Галушкинського... Дивно! Iгор Дмитруха — старший економiст у трестi, яким керує Монькiн. А як вiн, Дмитруха, глузує зараз з Монькiна! Цiкаво, якби Iгор ранiше знав, що Монькiн стане такою "цяцею" i буде його начальником? Як би вiн ставився до нього? Та й iншi. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?
А я?.. Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм... Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.
Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i... зупинився як вкопаний.
Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв... мiй дiд Грицько. Дiду! — кинувся я до нього.
— Здоров, розбiйнику! — дiд обняв мене.— Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радiсно.
— Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, — хмикнув дiд.
— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!
— Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п'ятах закрутило — здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: "Хай уже на Жовтневi свята"), а тодi не витерпiв, знявся i — от бачиш.
— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...— я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi...
— Овва-а! — дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi.— Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.
— Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!
— Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.
— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як — Василь i Андрiйко?