Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.
Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.
I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.
— Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,— сказав Єлисей Петрович.
— Точно,— усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.
— А що ж робити? — спитав я.— Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.
— А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,— сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв-старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.
РОЗДIЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову — зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою — затишнiшою, кращою.
Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:
— Слухаю!
— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.
— Здрастуйте! — чемно почулось у вiдповiдь.— Вамкого?
— Вибачте... До побачення...— Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: "Го-го-го!" Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона — 01, мiлiцiя — 02, "швидка допомога"— 03...
Я набрав 01.
— Пожежна охорона,— почув я приємний жiночий голос.
— Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...— i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.
Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,— тим цього не зрозумiти.
— Чого ти смiєшся?— спитала Туся i сама усмiхнулася.
— Нiчого. Просто так,— сказав я.
— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,— сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.
— 6. А що?
— А який номер?
— А що — вам телефон поставили?
— Ага.
— Ой, то я тобi подзвоню.
— Давай краще я тобi. — Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
— Алло!
— Туся! — закричав я щосили.
— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.
— Це я... Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!
— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...
Я вiдчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.
— А... алло! — прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.
— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
— Я! Я! Привiт! — опанував я себе.