— А ти хто такий? — примружився вiн на мене.— Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
— Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi — надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
— Ну, от... Одну справу зроблено,— кивнув Чак.
— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.
— Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день — i зустрiвся б...
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати — сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!
Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!
Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.
Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...
Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.
Я вiдчував себе винним перед нею.
Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.
У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...
"Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть",— нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.
I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.
РОЗДIЛ XIII
Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани
Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроцi я вiдчув — знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.
Я не знав, що й думати.
"А може,— раптом майнуло в головi,— може, вони про щось дiзналися?.."
. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.
Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:
— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,— каже,— муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається — с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!
— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!
Сурен — муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.
Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",— каже мiй дiд Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.
Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає "муха"... Бiдний Iгор!