За барикадою в глибинi — отой самий славнозвiсний . побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус "Арсеналу", де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч — розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша "Енеїди". У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же...
Бомм!
Чи то з дзвiницi "Великого Миколи" дзвiн ударив, чи...
На мить потемнiло у мене в очах... I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй...
Я встиг побачити на барикадi свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.
Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.
От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.
— Ех ти! — засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога,Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б...
Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.
— Дiду! — кинувся я до нього.— Дiду! Дiд розплющив очi.
— А-а, це ти,— не здивувався вiн.— От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.
— Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! — закричав я.
— Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що... справдилися слова Тараса Шевченка...
— А ви хiба знали Шевченка?
— Тож-то й воно, синку,— усмiхнувся Хихиня.— У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству...
Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i...
"Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би",— блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.
Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.
— Не стрiляй!
Та в цю ж мить пролунав пострiл.
Щось вдарило мене в груди. Бом...
— Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.
Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.
— Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макаронiна.Зi мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?.."
— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Лiна Митрофанiвна.— Екскурсiя продовжується.
Ми пiшли далi.
— А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу "Арсенал" Володимира Iллiча Ленiна,— урочисто сказала екскурсовод.— 23 квiтня 1923 року робiтники "Арсеналу" надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.
"Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар",— подумав я. I раптом здригнувся.
Бiля стендiв з фотоапаратами "Київ", нинiшньою продукцiєю "Арсеналу", стояв... Чак.
Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.
I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.
I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.
— Здрастуйте!
— Здоров! — привiтно усмiхнувся Чак,
— А як ви тут опинилися?
— Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.
— Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?
— А я по патрони побiг.
— А дiда Хихиню бачили?
— Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього... Я потiм бачив — їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.
— А знаєте, що вiн менi сказав...— I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.
— Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi,— зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
— Як там у тебе в школi? — спитав вiн.— Як успiхи?
— Нiчого.
— Двiйок нема?
— Нема.
— А трiйок?
— Теж нема.
— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
— А що? — загорiвсь я.
— Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?
— Ой! З радiстю! А що таке?
— Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?
— Гаразд.
— Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!
Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
— Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?
— Нi-i,— протягнув я.— Звiдки ти взяла?
— А який же то дiдусь був учора в музеї?
— Просто... Знайомий.
— Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.
— Ги-ги! — гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову.Симпатичний!.. Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна — усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!
— Дивак! — обурено вигукнула Туся.— Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.